28. Ян. Я все зробив правильно...

Коли я увійшов до квартири, то був налаштований рішуче. Треба було сказати все Віці, не тягнути кота за причинне місце, так буде правильніше і легше.

Віка почула, що я зайшов до передпокою і вийшла до мене. Вона була одягнена у святкову сукню, на ногах туфлі на підборах, на обличчі макіяж, ніби збиралася в гості чи сама когось чекала. 

— О, ти прийшов, — зраділа вона. — А я тут приготувала маленьку романтичну вечерю…

— Віко, нам з тобою треба поговорити, — я зітхнув і відвів погляд. 

Я побачив, що вона одразу зблідла. 

— Щось трапилося? — спитала ніби не своїм голосом. 

— У нас із тобою було дуже багато всього хорошого… — почав я здалека. — Ти завжди була поруч, підтримувала мене. Я щиро вірив, що проживу з тобою усе життя… Я дуже вдячний тобі за ці роки, колись давно, коли ми з тобою тільки-тільки почали зустрічатись, ти врятувала мене. Тоді мене кинула кохана дівчина, вона вийшла заміж за іншого…

— Ти хочеш піти від мене? — одразу спитала вона. Здається, навіть не здивувалася. 

— Я кохаю її, завжди кохав, — я опустив очі. 

— Але вона має чоловіка, хіба ні? — Віка зазирнула мені в очі. 

— Ти все знала? — я щиро здивувався цьому факту.

— Так, я випадково прочитала її повідомлення, — сказала Віка. — Ну що ж, якщо ти так її кохаєш, що ви обоє готові зруйнувати свої сім'ї, то що я можу зробити? 

— Добре, що в нас немає дітей. Ти ще зустрінеш чоловіка, який оцінить тебе по достоїнству. Все ж, ти дуже хороша людина і мені шкода, що я так вчинив з тобою… Але серцю не накажеш, — я знов відвів погляд.

Вираз її обличчя здався мені якимось дивним. Вона дивилась на мене і мовчала. Мені стало якось не по собі від її погляду. 

— Так, серцю не накажеш… — повторила вона. 

— Я залишу тобі цю квартиру, сподіваюсь, ми розлучимось без судів, за згодою сторін? — запитав я. 

— Добре, — Віка дивилась в підлогу. — Ти вже йдеш? Прямо зараз? 

— Думаю, тобі самій так теж буде легше. Я швидко зберу речі, дай мені годину часу, — відповів я. — Добре? 

Віка мовчки пішла у ванну і зачинилася там. Мабуть, щоб я не бачив, як вона плаче. 

Я ж пішов до спальні. Став швидко збирати всі свої речі, навіть ті, які мені були непотрібні. Не хотів, щоб щось нагадувало їй про мене. Розумів, що це принесе їй зайвий біль, а я не хотів знов і знов робити їй боляче…

Коли я все зібрав, то почав зносити це в машину, і вже за півтори години нічого мого в квартирі не лишилось. Ну, окрім того, що було в ванній кімнаті.

Я підійшов до ванної кімнати, з якої Віка так і не вийшла.

— Скажи мені, що ти більш-менш в нормі, будь ласка…

Вона відчинила двері, простягнула мені мій шампунь, гель для душу, зубну щітку і засоби для гоління, складені в пакет:

— Ось це теж забери…

— Віко, скажи, — я зазирнув їй в очі. — Я переживаю за тебе. Ти все одно дорога мені людина.

— Тобі не обов’язково прикидатися, що я для тебе важлива, — тихо сказала вона. — Їдь до своєї Злати, бажаю вам щастя!

— Я не прикидаюсь, — я дивився на неї. — Ти врятувала мене, я ніколи цього не забуду. 

— Що я тепер буду робити? — тихо запитала вона. 

— Ти дуже хороша людина, — відповів я. — Я впевнений, ти знайдеш того, хто щиро покохає тебе, і тоді ти відчуєш різницю між тим, що було між нами, і тим, що буде з людиною, яка тебе кохатиме.

— Я ніколи нікого не кохатиму, так як тебе, — відповіла вона. — Але раз я тобі більше не потрібна, то буду сама, я справлюся з усім…

— Сподіваюсь, все буде інакше. Я правда хочу, щоб у тебе все налагодилось, Віко. А якщо буде треба якась допомога, я завжди допоможу, тільки скажи, добре? — запитав я.

— Прийду до тебе як клієнтка, — іронічно усміхнулась вона. — І скажу: “Що робити, щоб забути чоловіка, який покинув мене?” 

— Жити далі, — спокійно сказав я. — Життя не закінчується, навпаки, можливо зараз ти якраз зможеш знайти щось таке, чого не могла мати зі мною. Може, нарешті народиш дитину… Думаю, в нас не виходило через мене, я з самого початку наших стосунків на підсвідомому рівні думав про іншу жінку.

— Вибач, я погано почуваюся, хочу полежати, — сказала Віка. — Їдь, ти не зобов’язаний заспокоювати мене. 

— Ти ж не зробиш ніяких дурниць, правда? — я зазирнув їй в очі. — Пообіцяй мені.

— Хіба я схожа на людину, яка робить дурниці? — вона зітхнула. — Та й за всіх цих обставин… Я маю якось це пережити… Все буде добре, не хвилюйся. 

— Дякую тобі, — ще раз сказав я і розвернувся до дверей. — Сподіваюсь, ти не будеш тримати на мене злість, я знаю, що вчинив погано, але я не можу контролювати, кого кохати.

— Не буду, — сказала вона.  — Я хочу, щоб ти був щасливим, бо я все ще кохаю тебе і кохатиму завжди…

Я зітхнув, коли почув її останню фразу: