26. Арс. "Якщо кохання вже немає..."

— Я щось не дуже добре почуваюся, — сказала вона, вивільняючись із моїх обіймів. — Може, краще піду полежу… Вибач…

Невже я програв? Програв, навіть не почавши битву, програв, тільки дізнавшись, що вона знов мені зраджує?

— Злато, — я взяв її за руку, не відпускаючи далі. 

Дивився їй в очі і хотів побачити там хоч якісь почуття до мене, хоч якусь надію.

— Я кохаю тебе…

— Арсе, — сказала вона. — Я не хочу тебе обманювати. Мені треба було піти ще тоді, коли я про все дізналася…

Значить, так? Вона буде все пояснювати моєю зрадою?

Я стиснув губи, хотілось багато чого сказати… Вона ж теж далеко не свята, і тим не менш…

— От значить як, не будеш обманювати? — я зіщулився. — Ти давно мене обманюєш і спиш з психологом!

Я побачив, як у неї округлилися очі. 

— Але… Я не… Звідки ти дізнався? — Злата явно не очікувала того, що мені все відомо. 

— І знаєш, раз вже на те пішло… Я розкажу тобі про мої ритуали, — я вмить став спокійнішим, від цього рішення ніби камінь з душі впав. — Ти вже зраджувала мені, перед весіллям. Я сподівався забути, пробачити, але єдиний спосіб не звинувачувати тебе полягав у тому, щоб я сам був не кращий за тебе. Ти хотіла дізнатись, чому я зраджував, тепер ти знаєш. Не треба було спати з ким попало перед нашим весіллям, а потім, наче нічого й не трапилося, клястись мені у вірності. Бо твої слова нічого не значать…

— Але чому б тобі було просто не поговорити зі мною? — запитала вона. — Ти десять років мені зраджував, це якось… не зовсім нормально. 

— Я кохав тебе, кохаю і зараз, але це до біса боляче… Я хотів бути з тобою, незважаючи ні на що. 

 — Тоді ти повинен мене зрозуміти, — сказала вона. — Я кохаю Яна, і завжди його кохала, ще з юності… То з ним я тобі зрадила перед нашим весіллям…

— Ти зіпсувала моє життя, Злато, — я дивився їй в очі і не міг повірити, що це та сама жінка, яка колись клялась, що кохає мене.

 — Вибач, — вона торкнулася моєї руки, але я одразу забрав її, ніби обпікся. — Я думала, що зможу його забути, я дуже хотіла цього. Але хіба ти не знав? Хіба ти не тому привів мене до нього на прийом? Хотів, щоб я в усьому зізналася? 

— Ні, я не знав, що це саме він, я, як ідіот, виконував усі його настанови, бо щиро хотів врятувати наш шлюб. Мені не пощастило в квадраті, — я гірко засміявся. — Я найбільший невдаха в світі, дякую, кохана.

— Може, ти зненавидиш мене, але я переконана, що все в житті на краще. Ти знайдеш жінку, яка кохатиме тебе і буде тобі вірною. І більше ніякі ритуали тобі не знадобляться…

— Я більше ніколи в житті не закохаюсь, — я востаннє подивився їй в очі, а потім встав з дивану. — Піду зараз в бар. Збери речі до ранку, щоб тут не було нічого твого, це моя квартира.

 — Добре, — сказала вона. — Але тобі не обов’язково кудись іти, ти зараз можеш наробити дурниць. Залишайся тут, просто я ляжу в іншій кімнаті, а завтра піду. 

— Мені бридко знаходитись поруч з тобою, — я хотів вколоти її, хотів побачити хоч якісь емоції, але, здається, все це було марним. Їй було все одно.

 — Ти ж тільки що говорив, що кохаєш мене, а тепер уже “бридко”? — вона зітхнула. 

— Кохаю і від цього найгірше, — я знов зазирнув їй в очі. — Ти була моїм всесвітом.

 — Не можна зациклюватися на коханій людині, треба жити своїм життям, — тихо сказала Злата. 

— Ну авжеж, не можна зациклюватись, треба зраджувати і шукати щастя десь на стороні, а не працювати над стосунками. — я пішов до дверей з вітальні.

— Якщо кохання вже немає, то його неможливо повернути жодною “роботою над стосунками”, — сказала вона мені вслід. 

— А воно було? Ти не кохала мене, — я зітхнув. — Але я пізно це зрозумів…