19. Злата. Найкращий вихід для нас усіх

— Чому ж ти тоді, коли я сказала, що не хочу продовжувати наші стосунки, не боровся за них? Ти навіть не приїхав поговорити зі мною, так як от ми розмовляємо зараз… Може, якби ми висловили одне одному все, що в нас було на душі, то наші життя склалися б зовсім по-іншому…

— Я боявся побачити чи почути, що ти знайшла когось іншого, — Ян зітхнув. — Що ти більше мене не кохаєш. Чомусь коли ми просто розійшлись я продовжував думати, що це тимчасово. Що скоро я повернусь до Києва, прийду до тебе, подарую обручку і ти будеш зі мною… Думав, ти побачиш, що я завжди ставився до тебе серйозно, і тоді все зрозумієш.

— Чому? — я поглянула на нього з болем в очах. — Чому я не знала цього тоді? 

— Я і приїхав, наскільки ти памʼятаєш… Ти ж знайшла обручку, сама прислала мені фото нещодавно, — було видно, що зараз йому було боляче говорити про все це.

— Якби ти сказав тоді: “Кидай все і поїхали зі мною” — я б покинула і поїхала, — сказала я. — Незважаючи на те, що залишалося кілька днів до мого весілля. 

— Мабуть, я дійсно мав так і зробити, — погодився він, піднісши мою долоню до своїх губ і мʼяко цілуючи. — Дурень я. І боягуз. 

— Це я боягузка, — прошепотіла я зі сльозами на очах. — Арс так кохав мене, я бачила це. Я побоялася зробити йому боляче. Подумала, що коли не буду бачити тебе, то зможу все забути і побудувати щасливу сім’ю. 

— Ми обоє помилялись, — він торкнувся долонею моєї щоки. — Але серце не обманеш… Я все ще кохаю тебе, Злато. Кохаю так само, як і тоді, хоча поки тебе не бачив, то думав, що ці почуття вже хоча б трохи притупились.

 — Що нам тепер робити? — я подивилась на нього. Почувалася розгубленою, як маленька дівчинка, яка заблукала. 

— Я готовий розійтись з Вікою, — твердо сказав Ян. — Не хочу робити їй боляче, але вона теж не буде щаслива, якщо я буду поруч з нею, а кохатиму тебе.

 — Тоді я, мабуть, теж зможу розійтися з Арсом, — сказала я. 

Тільки зараз я зрозуміла, що я йшла на цю зустріч, вже вирішивши долю свого шлюбу. Я розуміла: ту річ, яка розбилася, можна склеїти, але вона потім зможе розсипатися будь-якої миті знову…

— Кохаю тебе, — тихо сказав Ян і подався вперед, торкаючись губами моїх губ і прикриваючи очі. 

 Я, не вагаючись, відповіла на поцілунок. Дивно, минуло стільки років, ми обоє змінилися, але зараз я немов перенеслася в минуле і відчула всі ті емоції, що супроводжували наш найперпший поцілунок…

— Я завжди тебе кохала, — прошепотіла я. 

— Ми все виправимо, все буде правильно, так, як має бути, — прошепотів він у відповідь, обіймаючи мене. — Я хочу робити тебе щасливою, Злато…

— Тепер ми точно не повторимо колишніх помилок і будемо щасливими, правда? — я зазирнула йому в очі. 

— Правда, — він усміхнувся і знов коротко поцілував мене. — Я і зараз вже щасливий. Дуже боявся, що ти взагалі не прийдеш сьогодні… А якщо й прийдеш, то скажеш, що не кохаєш…

 — Якби я таке сказала, ти все одно б не повірив, — усміхнулася я. 

— Теж правда, — він кивнув і усміхнувся у відповідь. — І все одно боровся б за тебе, Злато. Цього разу я б не відступив.

— Ти ні краплі не змінився, — я легенько провела пальцями по його щоці.  — Знаєш, я подумала, що, може, все на краще. Я весь час переживала, що у нас з Арсом немає дітей, а тепер подумала, може, це через те, що я завжди хотіла, щоб саме ти був батьком моїх майбутніх дітей…

— Може, у нас із Вікою теж щось таке, — замислено сказав він. — Бо ми були в точно такій же ситуації. І так, зараз я дійсно розумію, що це на краще. Я дуже хочу, щоб ти народила мені дитину… Нашу дитину. Ще зовсім не пізно, навпаки, ми якраз стали на ноги, самий час починати жити так, як ми хочемо.

 — Так, — я раптом відчула величезне полегшення, немов у мене гора впала з плечей. — Я хочу почати все спочатку… Це буде найкращий вихід для нас усіх…