1. Злата. Не про таку річницю я мріяла...

Я й не знала, що в мене так багато речей. Поки не почнеш їх збирати, не зрозумієш. У кімнаті панував хаос. Шафа з відчиненими навстіж дверцятами була порожня, зате одяг лежав на ліжку і в кріслі. А ще косметика, взуття… Як я це все заберу?

Мабуть, мені не варто перейматися такими дурницями. Важливішим у цей момент було, що мені треба будувати зовсім нове життя, без мого чоловіка. Бо я збиралася піти від нього. 

— Я вважаю, ти просто втікаєш, — врешті-решт почула я його голос за спиною.

— Можеш вважати, що хочеш, — я, не повертаючи голови, закидала одяг у велику валізу. 

— Ти навіть не уявляєш, як я кохав тебе, Злато, — продовжив він, підходячи все ближче і ближче. В якусь мить я відчула його подих на своїй шиї. — В таких проблемах завжди винні двоє. 

— Це я запхнула тебе до ліжка твоєї коханки? — пирхнула я, відсторонюючись від нього. 

— У будь-яких дій завжди є причини, віриш ти в це чи ні, — сказав Арс. — Якщо ти так просто готова покинути все, то значить не кохаєш мене.

— Якби я не кохала тебе, то, мабуть, зосталася б, — я все-таки озирнулась і подивилась йому в очі. — А так я не можу жити з тобою під одним дахом, бо буду увесь час думати, де ти зараз, принюхуватися, чи немає на твоєму одязі запаху чужих парфумів, перевіряти твій телефон… Я не хочу так жити…

— Ми можемо піти до психолога, — запропонував він, беручи мене за руку.

— Для чого? Що це змінить? 

— Ми навчимось слухати одне одного, — відповів Арс. — І не тільки слухати, а ще й чути. В нас із цим останнім часом є проблеми.

— Думаєш, вся проблема в тому, що ми не слухаємо одне одного? — я замислилась. Ми й справді останнім часом майже не розмовляли, обмежуючись обговоренням якихось побутових питань. А колись, коли тільки познайомились, могли спілкуватися годинами на різні теми…

— Вдаємо, що слухаємо, — він зітхнув, зазираючи мені в очі. — Але точно не чуємо, хіба ні?

— Іноді мені здається, що тобі нецікаво те, що відбувається зі мною, — сказала я. 

— Це неправда. Я дуже  кохав тебе, і зараз теж кохаю. Якби я не кохав, то пішов би, нащо мені було б робити це все зараз? — він злегка схилив голову набік, продовжуючи дивитись на мене. — Ти мене знаєш, я не з тих людей, хто буде займатися тим, що йому не потрібне. 

— Але чому ти зрадив мене? — зірвалось з моїх губ питання, яке не давало мені спокою увесь цей час. 

— Якщо ми підемо до психолога, то, можливо, ти дізнаєшся і зрозумієш, — він зітхнув. 

— Добре, якщо ти про все розкажеш психологу, нічого не приховуючи, і я буду це чути, тоді я згодна, — я кинула речі, які тримала в руках, на ліжко. —  Але це ще не значить, що я точно залишуся з тобою. Я тільки спробую у всьому розібратися, а там буде видно. 

— Я і сам не впевнений, що ми точно будемо разом після всього, — замислено сказав він. — Але я хочу розібратись. І ще більше хочу, щоб ти зрозуміла мене.

— Сьогодні річниця нашого весілля, ти знаєш? — запитала я. 

— Так, — він кивнув. — Вже година, як почався цей день. Цього разу це теж субота…

Я поглянула на стіну, де висіло в рамочці наше весільне фото.  Ми з Арсом були такі молоді і безтурботні, весело усміхалися в об’єктив. Згадала, що коли ми робили це фото, то він увесь час мене смішив. І тоді я уявляла, що у нас буде дуже щаслива сім’я, двоє дітей, велика собака, власний будинок із садом… Такі були в мене мрії.

На жаль, роки минули, але все пішло якось не так.  

— Може, ми щось з самого початку робили неправильно? — вголос подумала я. 

— Так, ми з самого початку в чомусь помилились, — він провів долонею по моєму волоссю, прибираючи пасмо, що впало на обличчя, і уважно дивлячись мені в очі. — Але я завжди вірив, що колись це зміниться…