Розділ 1

Невеличкий пензлик плавно ковзає по дерев’яній дошці. Я ретельно розмазую фарбу, акуратно розмальовую паркан в зелений колір. Сьогодні середа, на дворі середина літа і день балує чудовою сонячною погодою. Вдалий час, щоб закінчити цю брудну, але необхідну роботу. Мама тиждень вмовляла мою молодшу сестру Марину пофарбувати цей паркан від дороги. Вона відлинювала від завдання як могла, і тому назначена місія з часом наздогнала мене.

Понурюю пензель в густу, смердючу фарбу і знову втираю у дощечку. Поруч з’являється наш кіт Мурчик. Він завзято треться головою об мій лікоть, а потім відбігає і притуляється до пофарбованого місця.

-         Дурненький, що ти робиш? - ловлю його за животик, піднімаю на руки і відкидаю у бік, подалі. - Ти що вирішив змінити окраску? Повір, зелений тобі не личитиме.

Кіт починає гучно муркотіти і тепер тулиться до моєї ноги. Я гладжу його по короткій полосатій рудій шерсті і знову беруся за пензля. Роботу треба закінчити, її ніхто не відміняв.

-         Знову говориш з котом? - чую позаду голос.

Моя найкраща подруга Аня, і по сумісництву сусідка через вулиці, підходить ближче і присідає навпроти.

-         А що, він все розуміє. Ось бачиш, більше не тулиться до фарби.

Вона гучно сміється і заправляє за вуха неслухняне кучеряве каштанове волосся. Коли воно розпущене, подруга схожа на пишну кульбабку.

-         Чула новину? - Аня нахиляється ближче і понижує голос, наче те що вона скаже дуже таємне і не для сторонніх вух. Її кругле обличчя досить близько, а очі азартно блистять. - Більше тобі не треба говорити з тваринами. Будеш мати нового сусіда. Хату навпроти вас купили.

Я оглядаюсь назад, на закинуте сусідське подвір’я. Там років п’ять ніхто не живе, все позаростало, фарба на будинку полущилась. До останнього тут жила бабуся зі своїм не дуже путнім сином. А коли вона померла, він кудись подівся і ніхто його не бачив вже декілька років.

-         Звідки ти знаєш? - недовірливо запитую.

-         Мій дядько Петро сказав, - обурена моїми сумнівами вона надуває губи. - Говорить, новий власник приїжджав у сільську раду, оформляв якісь документи, - Аня замовкає і розпливається у радісній посмішці. - До речі, новий власник молодий, симпатичний і на дорогій шикарній машині. Говорять, він мільйонер і має власну фірму.

Вона мрійливо кліпає своїми густими віями, та я не розділяю ентузіазму подруги.

-         Можеш закотити свою губу назад, - обломлюю її радість. - Багаті і красиві у таких місцях не живуть. Якщо придбав цю халупку, то скоріш за все зробить якийсь склад або перепродасть. І будуть нашими сусідами великі щури і різні комахи.

-         Але ти подруго оптимістка, - хмуриться Аня і трусить своїми кучерями. - Навіть помріяти не даєш.

-         Я реалістка і не обдурюю себе фантазіями, - поправляю її.

Знову беруся за свою роботу. Від базікання з подругою справа далі не просуниться. Хоч би до заходу сонця закінчити.

Аня підноситься на ноги і пильно вдивляється кудись мені за спину. Дивлюсь на її здивоване обличчя і округлені очі. Що вона там побачила? Має бути щось не звичайне, якщо змусило замовчати мою невгамовну і балакучу подругу.

-         А ось і наш принц на чорному дорогому автомобілі, - зачаровано вимовляє Аня, не відриваючи погляду від свого предмету спостереження.

Я хмурюсь. Не розумію чи вона жартує наді мною, чи що. Залишаю паркан у спокої і розвертаюсь подивитись. Якраз в цей момент, за декілька метрів від нас, поруч зі ржавими воротами занедбаного будинку зупиняється невідома машина. Здивована побаченим, я уважно спостерігаю, що буде далі. Ледь чутний мотор глохне і з обох сторін відчиняються дверцята. З водійської сторони виходить незнайомець. Молодий, у темних окулярах, чи симпатичний не розгледіла. Він поправляє на собі білу з короткими рукавами сорочку, проводить рукою по неслухняному темному волоссі і оглядається навколо. На мить він дивиться на нас, але робить вигляд наче нікого не помітив, зачиняє дверцята і розвертається до будинку. З пасажирського місця виходить наш голова сільської ради, вусатий і маленького зросту, Степан Іванович. Він швидко киває у наш бік в знак привітання і поспішає до незнайомця.

Я шокована побаченим, сиджу нерухомо і продовжую спостерігати, як вони возяться з замком на хвіртці, котрий скоріш за все заіржавів і відчинятись не хоче. Лише коли вони зникають у хащах подвір’я помічаю, як з пензлика фарба без перешкод капає мені на шорти і розтікається по стегнах.

-         Зараза, - роздратовано бурмочу і намагаюсь хоч трохи витерти в’їдливу зелену фарбу зі своєї шкіри.

-         Ось бачиш. Я ж тобі говорила, - невпевненим тоном говорить до мене подруга. Здається вона сама трохи шокована. - Сам голова привіз його, все показує. Напевно досить важлива персона.

-         А я вважаю, що просто він сам не відчинить двері будинку, такі ж іржаві замки як і на хвіртці.

-         Ех, Іринко, не вмієш ти мріяти, - важко зітхає моя подруга і знову повертає погляд до закинутого будинку, котрий скоріш за все має нового власника.

Я не поділяю її наївних зітхань. Якщо така людина купує нерухомість у тихому віддаленому від цивілізації селі, то це не просто так.

Я впевнена, тут буде щось відбуватись. І хто знає чи сподобається це нам, місцевим мешканцям.

Фарбувати я закінчую підвечір, коли сонце сховалось за густі крони дерев, а наш новий, загадковий сусід, оглянувши будинок, поїхав геть, залишивши після себе густу хмару пилюки. Перед тим, як сісти в машину він з цікавістю на мене подивився і навіть зняв з очей свої чорні окуляри. Я відчула його погляд і оглянулась. Чоловік посміхнувся, наче добрій знайомій, сів у машину і дав по газах.

У хату заходжу стомлена і обмазана зеленими плямами. Мама порається на кухні, готує вечерю, батько сидить на дивані у прохожій кімнаті і дивиться по телевізору свою улюблену кримінальну програму. Відразу прямую у ванну кімнату, котру облаштував нам батько декілька років назад, утепливши і переробивши веранду, вмикаю світло і підходжу до дзеркала. Здивовано дивлюсь на обличчя. Повздовж правої щоки полоса зеленої фарби, навіть пасмо русявого волосся склеєне зеленою масою.