Розділ сьомий, у якому я дізнаюсь дещо про місцевих богів та беру посильну участь у громадській активності.

 Я прокинувся від крику. Протяжний, голосний крик, в якому, здавалось, не було нічого, крім жаху та страждання, вибив мене зі сну, викинув з ліжка і погнав за зброєю. Коли моя рука вже вхопила руків’я меча, що стирчала з під купки одягу, я схаменувся. Повернувся до ліжка, де в корчах билася Ріна, схопив її, обійняв. 
   - Що?  - прохрипіла вона, відкриваючи очі, сповнені сльозами. Її руки вхопили мене за плечі, наче намагаючись видряпати собі свободу.  
   - Ти кричала. Поганий сон? – спитав я, обережно прибираючи ті сльози губами.      
   - Ти. А. Це ти. – глибоко задихала вона, перестаючи пручатися, розслабляючись в моїх руках. – Так. Сон. Чи не сон… Ні, напевно не сон. Напевно, знову…   
  Пляма на її обличчі, вчора увечері коричнева, зараз була ярко-червона, наче налилася кров’ю. Від плями пахкотіло, наче вогнем, але коли я торкався неї губами, то відчував лише холод.  
  - Хочеш води? – спитав я, трохи послаблюючи обійми.   
  - Так, будь ласка. 
  Ззовні прогриміли кроки і пролунав стукіт в двері.
  - Гей, у вас там все добре? – спитав голос хазяйки. – Дона?! Майстер?  
  Я встав, відчинив двері і вийшов до неї, причинивши за собою. Вона відсахнулася. Відвела погляд. 
  - Все гаразд. Просто в неї був поганий сон, - сказав я, спочатку не зрозумівши її реакцію, але потім пригадав, що я голий, і зітхнув, бо якось це виправляти вже було пізно. – Ні про що хвилюватися.
  - Коли у тебе вдома жриця Ріхта кричить на весь будинок від жаху, є про що хвилюватися! – заперечила хазяйка. – Якщо люди дізнаються… Деякі захочуть спалити тут все. І точно ніхто не буде сюди ходити! 
  - Ну у вас же нікого зараз немає, крім нас. А іншим і не треба знати, чи не так? – сказав я, жалкуючи що на мені немає штанів, звідки б я міг дістати срібну монету, щоб додати ваги своїм словам. – Якщо хтось таки почув, скажіть їм, що вона так кричала… ну… від задоволення. Що я тут з нею, цього ж вже точно не приховати, бачив я вчора, як ваші служниці на нас очима косили. Але ж її мало хто то почув. Рано. Всі п’яні з учора. Всі сплять. Тому не хвилюйся.
  - То й правда. Снідати будете? – трохи заспокоїлась хазяйка, стрельнувши очима кудись вниз. 
  - Буду. Трохи пізніше. 
  Я повернувся до кімнати, де Ріна вже сама знайшла жбанок з водою і тепер жадібно її ковтала, проливаючи краплі на свої відвислі груди. 
  - Пробач, треба було її заспокоїти. 
  - Нічого. – вона перехопила мій погляд, огледіла себе. В ранковому світлі, що падало через невелике віконце, забране чимось каламутно-прозорим, її шкіра виблискувала міддю. Чорне довге волосся, в якому срібними смужками пробивалася сивина, падало на плечі.  – Ну і видовище, чи не так? Скажи, ти причепився до мене вчора, щоб вихвалятися перед друзями, що вставив жриці Ріхта, чи тому що був п’яний?
  - Був п’яний. Але не настільки, щоб не побачити, що ти красива, але самотня жінка, яка не проти компанії. Яка справді стомилася від того, що від неї всі бігають, відводячи очі. І якій все одно, що про неї скажуть, бо все одно кажуть тільки якусь гидоту і потай ненавидять. – сказав я, особливо не думаючи над словами. Розмовляючи з жінками, треба бути або абсолютно чесним, або не казати ні слова правди, але тоді дуже ретельно підбирати слова. І перша стратегія, на мій погляд, найліпша. Тим паче що я взагалі мало коли і кому брешу. 
  - Красивою я була років десять тому. – сказала Ріна, але я бачив, що їй приємно. – А зараз я просто стара волоцюга. 
  - Стара волоцюга з приємними формами і красивим, хоч і трохи зіпсованим тією плямою обличчям. 
  - Гхм. Ну головне, що тобі сподобалось. Сподобалось ж?
  - Надзвичайно. Але якщо ти хочеш ще, то я навряд чи зможу…
  - О, якби дуже б захотіла, зміг би. Але напевно ні, вже ні. Не хочу. Не після такого… сну. – вона підійшла до купи одягу на підлозі і почала сортувати його на свої та мої речі. – О, це що, шовк? 
  - Ну.
  - То ти багатий? 
   - Якщо не рахувати того, що ти бачиш, в мене є тільки д’кінь. Сама як думаєш, це багатство?  
   Вона всілася на ліжко і зітхнула. 
   - То ти теж типу волоцюга? Чимось ми з тобою схожі, чи не так?
   - Просто дві самотні людини, яких на один вечір звело життя. 
  Вона прибрала з обличчя волосся, подивилася на мене уважно. 
  - Що? Побачила щось особливе? – спитав я жартома, хоча я б не здивувався, якби вона розгледіла в мені щось… таке. 
   - А що, в тобі є щось особливе? Навіть якщо так, у мене немає сили щось таке бачити. Більшу частину часу я просто самотня та розчарована в житті жінка. – мотнула вона головою. – Просто для найманця ти чудернацьки розмовляєш. Наче сраний філософ з жовтоградського університету, а не звичайний вбивця з великої дороги.   
  - Угу, мені вже казали. Мені здається, що це все від того, що мене досить часто і боляче били по голові. 
  Ріна захихотіла, наче мале дівча.
  - Ну на твоїх інших здібностях це наче не позначилось. – зауважила вона, спостерігаючи, як я розбираю одяг. -  І… Пробач, що так розбудила. Сон… Це був не сон. Це мій бог знову дав про себе знати.
  Я ліниво підняв брову, вказуючи, що слухаю, а насправді розмірковуючи, що з моїх речей ще можна носити, а що треба негайно випрати, поки від їх запаху не почали мерти мухи. 
   - Що ти знаєш про нього? – спитала раптом Ріна.
  - Про Ріхта? Ще менше напевно, ніж звичайні люди. В мене взагалі великі провали в пам’яті. Вже декілька днів навіть своє ім’я згадати справжнє не можу. – знову сказав я саму лише правду, нюхаючи сорочку. Ось що точно треба буде випрати. Але це або самому, або ж шукати у великому місті когось, хто таке вміє. Шовк віддавати в лапи місцевим селянам чи тому ж Лабчеку було лячно. Не відріжуть клапоть на продаж, так зіпсують ненавмисно. Гхм, а з чого я взяв, що я вмію прати шовк?  
  - О. То ти тому такий сміливий зі мною був? Не лише від пива? Не знаєш, хто я, і що означає мій одяг?
  Я глянув на неї. Вона спохмурніла.  
  - Ні, я знав, що ти небезпечна, і якщо я щось не так зроблю, то ти можеш мене вбити буквально декількома словами. Це мені підказали навіть до того, як я сів з тобою за один стіл. Але мені було все одно. – проказав я, продовжуючи вдягатися. – А що таке? Я ж не зробив нічого поганого тобі, чи не так? Тобі що, потрібен був не просто чоловік на ніч, а героїчний герой, який героїчно йде в ліжко, незважаючи на смертельну небезпеку? Ну добре, це також я. Каюсь. Полегшало? 
  - Ні, не зробив ти нічого поганого. Тільки гарне. – Ріна зітхнула, пропустивши другу частину моєї відповіді повз вуха, а її обличчя розгладилось. – Але коли на тебе весь час дивляться, як на небезпечну потвору, розмовляють з тобою лише тому, що бояться, що ти образишся, якщо вони промовчать… Пускають на нічліг за мінімальну плату, але одночасно розбігаються, як таргани… Важко прийняти, що є люди, які поводять себе з тобою як…як…
  - Просто як з красивою пристаркуватою волоцюгою?
   Вона хрипко засміялася, ікнула, махнула на мене рукою. 
  - То що там про богів і той страшний сон? Чи може давай поспілкуємось про це за сніданком? Я пригощаю. – нагадав я, підперезуючись. 
  ***
  Снідати з жрицею Ріхта мені було комфортно. Ніякі гроші чи повага не можуть забезпечити вам від забобонних селян того рівня обслуговування, який надає чистий, незайманий жах перед прокляттями невдоволеної посланниці божества. Страви були гарно приготовані, гарячі та подані на чистому посуді, а хазяйка корчми здалеку слідкувала за нами в обидва ока, по першому ж жесту підтаскуючи добавку чи пиво. 
  - Я сама здалеку. – промовила Ріна, втамувавши звичайний голод і прагнучі, схоже, втамувати ще й спрагу до відвертих розмов.
  - Ніколи не подумав би. – сказав я, обгризаючи кістку. – Ти так схожа на місцевих.
  - Ха-ха. Не перебивай. – сказала жриця, темнувата шкіра та мигдалевидні очі якої виділили б її з натовпу зеведських жінок, навіть якщо б вона не носила червоне. – Я мешкала далеко звідси і не знала ні зеведської мови, ні навіть того, що є така країна. Була простою селянкою. Мала чоловіка і двох дітей. Сподіваюсь, вони все ще живі-здорові, десь там… Напевно, в мене вже є онуки. І сподіваюсь, у них теж все добре. 
  Вона зітхнула.
  - Тож я жила своє просте і досить щасливе життя. В нашому краю вже декілька років не було війн чи посухи, а наш бей був досить милосердним до своїх кріпаків. Порівняно з іншим беями, про яких я чула - так точно. І все було добре. Я точно знала, що було вчора і що буде завтра, що буде наступного року… і так до кінця життя. Але одного разу я прокинулася серед ночі від жагучого болю… і чужої волі, що вигризала мені мозок.      
  Ріна торкнулася відмітини на щоці, що знову була коричневою і зараз була схожа просто на велику та досить потворну родиму пляму. 
  - Це було влітку, під час сухого сезону. Я досі пам’ятаю, як я вибігла на двір – простоволоса та в одній сорочці, і намагалася погасити вогонь, який, як мені здавалось, опалював обличчя, в колодязній воді. Але це не допомогло. Не допомогли і родичі. Я не розуміла, що коїться, знала тільки, що мені треба йти... прямо зараз кидати все, що в мене було, дітей, чоловіка та майно і негайно йти – далеко, далеко на захід, і ще далі на північ. У велике місто, де величезні башти складені з жовтого каміння і де по вулицях під ними ходять бліді люди з волоссям кольору сухої пустельної трави. 
  У залу спустився Дайлос, подивився на нас, відвів погляд і всівся якнайдалі. Вчора він, подумавши, таки вирішив ризикнути і залишився зі мною. Коли я після другого келиха підсів до жриці, він вшився до своєї кімнати, буркнувши наостанок щось про повністю божевільного дурня. Мене це, звичайно, повністю влаштувало. Лабчек же в саму корчму більше не потикався, але залишився ночувати в стайні, і я не забув і про нього, попросивши винести йому їжі та кухоль пива. 
  - У нашому селі ніхто не знав ні про якого Ріхта. В моїй країні головні боги це Грендез та його брат Пела. Тут про них і не чули. Гарні боги, не кровожерні. Не насилають на людей демонів, не заповідають спалювати людей на вогнищах чи жертвувати болотяним тваринам, як деякі інші. Грендез бог родючості. Пела відає ремеслами. – продовжувала жриця.
  - А ще напевно війною. – піддакнув я. 
  - Що? – вона подивилася на мене здивовано.
  - Не може бути щоб хтось з них – якщо він вже головний бог – не був покровителем також місцевих донів. Воїнів чи жерців, хто там у вас за панство. 
  - Я.. Я не знаю… Досі не знаю. Тоді мені було однаково. Ми в селі молилися Грендезу, а дехто – Пелі. В нас був старенький жрець Грендеза, і ми бачили дію його молитов на худобі та рослинах. Нам цього було досить, щоб вірити і не думати про інших богів. Навіть цей жрець нічого не знав про Ріхта. Тож вони всі вирішили, що в мене вселився бату.
  - Хто?
  - Бату. Дух пустелі, що заманює подорожуючих оманливими міражами в піщані пастки і висмоктує їх душі.   
  - А, ну звичайно. Цей бату. 
  - Вони зв’язали мене і послали звістку до бея. І вже той зрозумів, що сталось – бачив колись в юності в якомусь поході жреця в червоному і взагалі, знав дещо про світ за околицями свого феоду. – продовжила вона, не звертаючи уваги на мої слова. Хоча її історія дійсно мене трохи зацікавила.
  - І тебе відпустили? 
  - Ні. Спочатку бей наказав мені проклясти свого ворога – сусіднього бея. 
  - Ти ж казала, у вас там не було війн і взагалі всі були пухнасті, щасливі та веселі.
  - Війн не було. Ворожнеча між беями була. Але то панська справа. Нам було все одно.
  - І ти прокляла того, іншого феодала? 
  - Тоді я не знала, як. Я взагалі тоді не розуміла нічого – бей же нічого не пояснив. Сказав – прокляни його, побажай йому смерті. Я тільки плакала і просила відпустити мене. Мені треба було йти, йти на захід. Я відчувала цю потребу, як спрагу, як бажання дихати. А ще я плакала, бо розуміла, що я піду від своїх дітей. Від свого життя. Але все одно піду. І тоді наш пан розсердився і сказав, що не відпустить мене. Що його слуги відшмагають мене і він не даватиме мені води, запре у підвалі. І буде тримати там, поки я не виконаю те, чого він хоче. Так він і зробив. 
  Я хильнув пива і з цікавістю поглянув на Ріну. Її обличчя пересмикнула жорстка посмішка, що стерла її незвичайну, хоч трохи зів’ялу, красу і перетворила на когось зовсім іншого. На якусь мить я побачив замість обличчя жінки, яку ще нещодавно тримав в обіймах, чорну пащеку депса, якого вбив вчора на млині. Але це враження швидко минуло. 
  - Цікаво, як у його голові вкладалось, що ти маєш силу вбити його сусіда, але у нього не було ніякого страху, що ти щось зробиш його самому. – проказав я, вже розуміючи, що буде далі.
  - І тоді вночі, коли я лежала зв’язана в підвалі і плакала – вже не маючи сліз, від болю в спині та спраги, пляма на щоці знову засяяла вогнем. І Ріхт зійшов – якоюсь своєю часткою – на мене в той момент. Я проказала декілька слів, і кожне з них змінювало світ навколо. – Ріна закрила очі і стишила голос, майже шепочучи. – Коли за годину за мною прийшли родичі бея – зі зброєю та смолоскипами – я сказала, щоб вони розв’язали мене та дали води, якщо не хочуть, щоб з ними сталося те, що сталось з беєм та тими скотами, що шмагали мене вчора.
  - І вони повірили? 
  - Спочатку ні. Тоді я сказала тому, хто йшов перший, вирвати собі очі і з’їсти їх. 
  Я засміявся. Ріна глянула на мене з моторошним подивом. 
  - Тобі смішно? Чи то сміх, щоб приховати страх від розуміння, з ким ти зв’язався? 
  -  Зі старою нещасною волоцюгою, яка досі не може собі пробачити досить невинних, як на мою думку, дій по самозахисту, які вона вчинила бозна скільки років тому.
  - Що?!
  Я спокійно витримав її злий погляд. Вона підхопилася і нависла наді мною, стиснувши руки в кулаки. 
  - Ти не чудовисько, Ріна. – сказав я незворушно їй. – Ти просто нещасна селянка, в якої забрали її спокійне життя і примусово зробили виконавицею чужої злої волі. Ріхт твій – той, судячи зі всього, ще той монстр та падлюка. Але не ти. 
  - Я вбила їх. – трохи заспокоївшись, сказала вона. – А той слуга справді витяг собі очі і зжер. І ти ще не знаєш, що сталось з беєм. 
 - Розкажи, якщо хочеш. Апетит ти мені не зіпсуєш. І знаєш, що я думаю?
 - Що?
- З того часу ти ніколи не користалася силою Ріхта, щоб вбивати, чи не так? Вистачало похмурого погляду і того, що всі знають, що ти можеш. Ну іноді для доказу своєї сили чи покарання ти робила щось не дуже серйозне, проклинала на понос чи якусь виразку, не більше. Так?
  Вона сіла, схопила кухоль і випила його майже залпом.
 - Звідки ти знаєш? 
 - Бо ти ще досі переживаєш за тих засранців. Якби ти частіше вбивала, ти б до цього так не відносилася. Справа звички.  – паскудно усміхнувся я. 
 - З досвіду кажеш? А скількох вбив ти? – запитала вона – наче спокійно, але з ледь-помітною ноткою істерики в голосі. 
  - Питати про таке найманця дивно. Смерть це моя робота. Тим паче, що я не знаю. Я добре пам’ятаю лише останні чотири дні, я ж казав тобі про свою бідну голову. – сказав я. – Те, що можу згадати? За ці чотири дні – десь півтора десятка.
   Ріна нервово засміялася і помотала головою. 
   - П’ятнадцять людей? За чотири дні? – в її голосі бриніло не просто здивування, а якийсь розпач, неначе вона підібрала маленьке щеня, а воно виявилось хворим на сказ. 
   - Ну, це був самозахист. Практично, як у твоєму випадку з беєм. – сказав я, і майже відразу поправився. – Ну, трохи не так, як у твоєму випадку. 
   Я подумав ще.
  - Ні, якщо подумати добре, точно не так, як у твоєму випадку. Але все одно це точно був самозахист. Ну… більшість з них. Більше половини так точно.
  Вона похитала головою, піднялася. І вперше я не зміг зрозуміти, що за емоція була написана в неї на обличчі.
 - Мені треба їхати. Той сон, що не був сном… Ріхт хоче, щоб я вирушила далі на захід, у місто Швіц в сусідньому баронстві. Там відбувається щось важливе.  Щось, про що йому треба знати. – сказала вона, і пішла до себе в кімнату.
 - Не сумніваюсь. – буркнув я собі під ніс, коли вона відійшла, згадуючи рішуче обличчя барона та старосту з таверни «Золотий осетер». – Прям от зовсім не сумніваюсь, що там коїться щось дуже важливе. 
  Коли жриця спустилася, зібрана до від’їзду, я вже доснідав і теж вставав із-за столу. 
  - Прощавай, майстер Рись. 
  - Прощавай, Ріна. Сподіваюсь, у тебе все буде добре. І…
  - Так? – вона зупинилася, повернулася до мене і глянула на мене з-під каптура – запитально, але з легкою погрозою. Напевно, вона знову несвідомо увімкнула настрій «я зла жриця Ріхта, не чіпайте мене», який за ці роки став маскою, що назавжди прилипла до обличчя колись щасливої селянки.
  - Будь обережна. Я не знаю, що там, в Швіці, коїться, і не дуже хочу знати. Але відчуваю, що навіть жриця Ріхта може не вижити, якщо запхне свого носа занадто глибоко в те лайно. – попередив її я. 
   - Ти там був?
   - Тільки-но звідти. 
   - То що за лайно? 
  - Місцевий барон мутить щось дуже серйозне, і що це щось дуже цікаве також намісникам Пресвітлого. Це все, що я знаю. – знизав я плечима.
  Вона зітхнула. 
  - Дякую.. напевно. Це вже дуже-дуже багато, і водночас – занадто мало, щоб Ріхт не погнав мене туди дізнаватися деталі. 
  - Просто будь обережна, добре? 
  Ріна пирхнула.
  - Найманець, що переймається добробутом пристаркуватої жриці Ріхта після того, як з нею переспав. Чудова тема для якоїсь балади. Сподіваюсь ніколи її не почути. Ще щось? 
  - Будеш там спілкуватися з людьми, не згадуй мене. Я справив там… деяке враження. Але боюсь, нікому особливо не сподобався.
  - Це дуже схоже на тебе, Рись. У мене чомусь приблизно ті самі відчуття щодо тебе, якщо чесно. Прощавай. 
   Вона засміялася невесело, одягнула на голову каптура і вийшла з корчми, щезнувши з мого життя.
   До мене підійшов Дайлос і подивився їй вслід. 
   - Вона тобі – чи нам - нічого не побажала наостанок? – стурбовано спитав він. – Благословення жриці Ріхта може бути ще небезпечнішим, ніж прокляття.  
  - Вона була дуже стриманою в словах. Напевно велика сила вчить відповідальності. Нам всім можна цьому в неї повчитися, чи не так? – повільно відповів я, подивившись на чаклуна.  - Ти вже поснідав? Пішли тоді. У нас купа справ.
 ***
  Знайти все, що нам було треба, було нелегко. 
  Село все ж таки не було містом, де завжди є вибір товарів, бо цілі вулиці можуть бути збудовані з самих крамниць та майстерень, а будь-яка велика площа рано чи пізно перетворюється у ринкову. І надзвичайно великий розмір Сліпілля насправді був пов’язаний не стільки з його вдалим розташуванням на березі судноплавної річки Сліпої чи вдалим керівництвом місцевих війтів, скільки з умовно вдалим селянським повстанням. Умовно – тому що на одне велике Сліпілля, що вистояло у протистоянні з графом та розбійниками, зандами та дезертирами, приходилося десятки маленьких селищ та хуторів, які були спалені та сплюндровані. І біженці з цих селищ, ті, хто не подався до родичів кудись подалі, хто не втік до сусідніх баронів, йшли туди, де був який-не який порядок і де були свої, тобто до Сліпілля.
  Вранці я зрозумів те, що не второпав вчора ввечері – село це не було набухлою брунькою, що ось-ось мала б зробитися квіткою. Це був незграбний монстр, якому крім його рідних кінцівок грубо пришили ще декілька, жорстоко відрубаних і трохи згнилих. Коли за рік чи два населення зростає в п’ять разів, а прийдешні намагаються компактно селитися, зводячи собі окремі вулиці чи навіть слободи за назвами своїх старих зруйнованих поселень – порядку стає все менше, а проблем все більше.
  Тож замість жирних місцевих купців та заможних майстрів тут були лише зазвичай злі, знедолені люди, які втратили майже все, купка спекулянтів, що завжди з’являються там, де можна нажитися на скруті інших, і десятки найманців, що намагалися не дати першим цих других пограбувати чи скривдити.    
 У спекулянтів нам і довелось скуплятися припасами в дорогу і нормальним одягом. Так я нарешті перестав викликати підозру і гнів у бунтівних селян, змінивши обладунок на кожанку та просторий плащ та сховавши меча в поклажу. Яким би сильним я не був, я з полегшенням зітхнув, позбавившись хоча б на деякий час усього цього заліза. Ми також придбали новий одяг Лабчеку, і він нарешті перестав нагадувати подерте опудало, ставши більш схожим на досить пристойного розбійника з великої дороги. Цей образ довершував вручений йому мною великий зандський ніж з моїх трофеїв, який він відразу ж підвісив на пояс.    
  Ми залишили у перекупнів багацько срібла і перейшли до майстрів, які все ж таки в селі були, але всі були перевантажені роботою. Той же коваль, який був обов’язковим пунктом нашої програми, мав розписаний на місяць вперед графік і мені довелось досить сильно переплатити за те, щоб він відсунув в довгу чергу свої замовлення і зайнявся нами. 
   Так я став власником нового щита – поганої копії старого, майже такого ж розміру, але без умбону та з гіршої, старої деревини, з якимось напівстертим зображенням, яке було водночас схоже і на курку, і на восьминога. Звичайно, цей щит коваль просто дістав зі свого невеликого складу речей, які хтось йому до цього продав, бо часу чекати поки він чи його учні зроблять новий щит під мою руку в нас не було. Далі нашим коням перевірили копита, і коню Дайлоса довелось таки підкувати заново передні ноги. 
  Увесь цей візит був необхідністю – але не тільки тому, що нам потрібно було підготуватися нормально до наступної подорожі, але й тому, що нам необхідно було дати ковалю Рікочу, агенту невловимого Шилока, зрозуміти, звідки ми прийшли і куди збираємось їхати далі. Невинний діалог біля працюючого над копитами коня майстра ми розіграли досить гладко. Я навіть подумав, що маг вже не перший раз таким займається, але навіть нічого в нього про це не став питати – не настільки мені було цікаво. З миттєвого зацікавленого погляду коваля, коли Дайлос згадав про ан Ференса, мені стало зрозуміло, що агент Шилока проковтнув наживку. 
   Я вирішив, що ми не будемо поспішати і затримаємось в корчмі до наступного ранку, щоб Рікоч встиг послати вперед нас гонця (чи голуба, мені було все одно), щоб повідомити тому про двох дурників, які можуть щось знати про щезнення ан Фернеса та події в Швіці). 
  А ще, вирішивши всі нагальні справи, я збирався в місцеві купальні, які примітив, поки ми з Дайлосом вешталися по селу у пошуках коваля. Може деяким пристаркуватим жрицям і подобався запах мого поту, але коли твій власний д’кінь починає косити на тебе оком і пирхати кожен раз, коли ти стаєш з підвітряного боку – це явна ознака того, що треба щось робити. 
   Проте перед водними процедурами в обов’язковій програмі на сьогодні був ще один пункт. Лабчек.
  - Ти вирішив остаточно? – спитав я, вийшовши на ганок корчми і здуваючи з пива піну. 
  - Так, пане.  
  Голос у слуги – вже справді мого слуги – був твердий та переконливий, але залишався ще один маленький тест. 
  - Добре. Я дам тобі ще часу подумати. До тої миті, як сонце стане над отим деревом. І якщо після цього ти знову скажеш «Так», то далі все. Ти станеш моєю власністю. До кінця. Ти розумієш це?          
 - Якщо ви зробите те що обіцяли… - Лабчек обвів очима подвір’я корчми, де було вже досить народу, – після того як червона жінка подалася геть, стало очевидно, що це досить популярне місце. Він явно не наважувався повторити прилюдно свої страшні забаганки про помсту.
 - Я вже все сказав. – холодно перервав я його. – Якщо тобі недостатньо одного мого слова, то краще тобі йти геть. 
  - Я…
  - Йди перевдягнися знову в свої обноски.  Тут досить місця, щоб почати тренування. Будь певен, я зроблю так, щоб тобі не було нудно в той час, що я тобі залишив на роздуми. 
  Через півгодини потому я задумливо дивився на слугу, що марно намагався встати з землі. На моєму обличчі була намальована вся скорбота світу. Поруч стояло декілька людей – селян чи найманців, яким видовище видалось достатньо цікавим, щоб затриматися перед корчмою. Деякі з них теж тримали в руках кухолі з пивом.
  - Це жахливо. – промовив я голосно. – Декілька хвилин бігу по подвір’ю, трохи віджиманнь. Всього дві хвилини несправжньої, тренувальної бійки з першим-ліпшим селянином з натовпу, який не натівк тобі пику тільки тому, що я дуже його просив. І що? 
  - Пане.. – прохрипів Лабчек, випльовуючи слова разом зі слиною. На його обличчі набухав синець, який додавав його пропеченій морді додаткової краси. 
  - І ти вже не можеш навіть піднятися. 
  - Але ж я все зробив. Я витримав. А ще сто разів присів, як ви і казали. – трошки перевівши подих, сказав Лабчек. 
  - Угу. Ноги в тебе сильні. Єдине, що у тебе справді працює непогано. Ну добре. То що, ти готовий терпіти таке кожен день? Більш того, те що було зараз – це лише забавки. Далі буде гірше.
  - Так, пане. 
  Я знизав плечима. У голосі Лабчека не було ані сліду вагання. «Навіщо я це роблю?» - запитав я в себе, але відповідь вже давно знав. Те відчуття на дорозі, те почуття справжності себе – ось що я хотів повернути. Річ була не в Лабчеку, а в мені. 
  - Ти сам вибрав свою долю. Повзи митися та перевдягатися. У тебе що повно справ – мій д’кінь потребує догляду, а мої речі мають бути випрані та просохнути до ранку. – сказав я і слуга, хрипко дихаючи, поплентався до колодязя. 
 - Але не смій чіпати сорочку! – крикнув я йому услід. 
 - Цікавий спосіб наказувати слуг. – сказав кремезний чубатий здоровань у формі селянської міліції, що підійшов до мене пару хвилин назад і мовчки стовбичив поряд, поки я закінчував з Лабчеком. 
 - У кожного свої причуди. Вам щось від мене треба? – я не збирався бути занадто ввічливим і в мене не було настрою на довгу розмову. 
 - Пару питань щодо того хто ви такий і що тут робите. 
  Я повернувся і зміряв його поглядом. 
 - Я просто найманець, який просто їде через ваше село по своїх справах. І між іншим, найманець, який залишив у вас тут досить великі гроші, непогано так поповнивши ваші суспільні кармани. Цього наче має бути достатньо, щоб ви не приставати до поважних людей з дурними питаннями?    
 - Найманець у шовковій сорочці та з мечем, який не в кожного дона побачиш. Це підозріло. 
  Я зареготав.  
  - Серйозно? То ви думаєте, що я графський шпигун? Ви ж розумієте, що якраз шпигун ніякої уваги до себе ніколи б не привернув? Послухайте, шановний… 
  - Алдерик. 
  - Мені однаково на ваше ім’я. На ваше ім’я, вашу посаду і що ви там від мене хочете. Я брудний та стомлений, тож трохи злий і наразі я планую гарненько вимитися. Коли я повернуся, ви можете задати мені свої запитання.  Я буду вечеряти в цій корчмі. Відразу після заходу сонця. 
  - Я представник влади…
  - Так, представник влади місцевої громади, яка сміливо виборола собі деякі права у повстанні проти графа Бекзана. Тимчасово виборола. Коли граф вирішить всі свої питання з сусідами та збереться з силами… Вам краще б бути готовими до цього моменту. І я щось не бачу щоб ви займалися тренуванням солдат чи зведенням стін. Все що у вас зараз є це срані патрулі, які навіть мене перестріли не за милю від села, а вже прямо в ньому. Як на мене, вам не виграти другий раунд. Але чесно? Мені на це все насрати. Завтра мене тут не буде. – перебив я його цілим монологом, що відразу перемкнув нашу розмову на дещо інші питання.
  Здоровань почервонів від люті.   
 - Це необачливо. – просичав він. – Необачливо так розмовляти… 
 - Я казав необачні речі жриці Ріхта, сміявся в обличчя намісникам Пресвітлого, чаклунам і різним там донам. Невже ви думаєте, що я не скажу вам прямо в очі те, що я про вас думаю? Для цього має бути вагома причина. І нею точно не буде ваша почервоніла пика чи оті двоє парубків, які намагаються бути схожими на солдатів. – відрізав я.
  Я зітхнув. Алдерик гнівно витріщав очі та надував вуса, намагаючись придумати, що сказати, але вочевидь був захоплений моєю нахабністю зненацька. Проте в чомусь він був правий. Просто послати його в дупу було б не дуже правильно. 
 - Після заходу сонця. Знайдіть мене в корчмі і задайте свої запитання. Обіцяю відповісти. Вас це влаштує, чи ви хочете піднімати на мене всю селянську міліцію? Бо вас і тих двох хлопців точно не вистачить. Ви може і переможете в результаті – майже точно переможете, так, але якою ціною? І навіщо вам це, якщо я вам сам сказав, коли і де ви можете мене знайти? А зараз - я зайнятий.  
  Проказавши це проникливим, спокійним голосом, яким зазвичай розмовляють з нещасними, що народилися несповна розуму, я відвернувся від міліціонера і закрокував в бік купалень, почухуючи на ходу ліву сідницю, що раптом вирішила, що саме вона найбрудніша частина мого тіла і почала нестримно свербіти.