Розділ 5.

Трущоби нашого міста займали цілий район, куди місцева влада намагалася не лізти – так було спокійніше всім. Можна сказати, цей район мав своїх авторитетів та був автономною частиною, яка, формально, належала Хорту.

Хоч ми й жили не близько до столиці, але Хорт важко назвати бідним чи неблагополучним містом. Тут було досить спокійно, життя рухалося в своєму темпі, можливо, навіть повільніше, ніж в інших містах. Але це ніколи не стосувалося району, в якому я росла.

Бідні будинки, вічний сморід якоїсь вибухівки та босі діти, які могли зробити зброю з будь-чого. Вони живуть тут із народження і знають, що Асте (район прозвали в честь богині розрухи) не терпить слабкості – з нею тут немає жодних шансів на виживання.

Мені подобалася сила та боротьба цього району, тому більшу частину свого дитинства я проводила тут, разом з Чарлі. Хоча, частіше я просто тікала з дому, адже батьки не дозволяли навідуватись в Асте. На їх думку, леді не може тинятись по небезпечному району, навіть із супроводом.

Проте, з часом вони таки змирилися. Все ж, тут жив Чарлі, старший брат матері, який любив Асте так само сильно, як і я. Наскільки мені було відомо, бабуся з дідусем зреклися старшого сина, коли той обрав свій шлях, не сумісний з законом. Але це не сильно вплинуло на його стосунки з молодшою сестрою, а, тим паче, з племінницею.

Ось тільки, для моєї ж безпеки, в Асте мене знали як доньку самого Чарлі, а не його сестри. Так я привертала менше уваги.

Пам'ятаю, раніше я часто влазила в бійки з місцевими дітьми, борючись за справедливість у своєму розумінні. З тих бійок починалася дружба.

Чарлі жив поруч з річкою, де будинки належали заможним місцевим. Він часто розповідав, що Селена заспокоює його. Воді він довіряв – це справді була його стихія. Але я з нею не товаришувала – чомусь річка здавалася небезпечнішою, ніж можна уявити. Можливо, так і було.

– Виглядаєш втомленою, – задумливо промовив Чарлі, коли ми сиділи на невеликій, але досить просторій терасі з видом на неспокійну Селену. – Щось сталося?

– Я знову бачила той сон, – знизала плечима та взяла до рук чашку з фруктовим чаєм. З насолодою зробила ковток, після чого продовжила: – досі не покидає дивне відчуття...

– Ти почуваєш себе винною, – він навіть не питав. Просто бачив мене наскрізь. – Тому що прокинулася, а вони ні. Відчуваєш провину за те, що вижила?

– Скоріше, за те, що не змогла допомогти, – ніяково відповіла, відводячи погляд. – Я відчувала жахливу втому, тіло ледь рухалося, але я змогла дістатися до їх кімнати. А вони навіть не прокинулися. Чому?

– Ти ж знаєш, що це через прокляття, – важко зітхнув чоловік. – Диво те, що ти змогла отямитися. На них прийшовся основний удар, тебе взагалі торкнулося тільки через спільну кров з Адріаном. Я впевнений, що він би не хотів, аби ти звинувачувала себе в тому, в чому ніколи не було твоєї провини. Скарлет, винних знайшли, вони покарані. А ти сидиш тут зі мною, тому що маєш право на щасливе та вільне життя. Доля подарувала тобі шанс, коли направила за тобою Томаса. Ти пам'ятаєш, скільки опіків отримала, намагаючись знайти їх?

– Я погано пам'ятаю ті дні, – тихо промовила, не бажаючи повертатися в ці жахливі спогади. Боягузтво? Можливо. Але я бачила їх кожен день протягом півроку. Це занадто. – Томас щось говорив про нову дату? Я просила перенести ринг.

– Так, післязавтра бій, – похмуро кивнув Чарлі. – Мені не подобається те, що з тобою відбувається. Ти знищуєш себе через цю провину, левеня. Не дозволяєш собі відпустити той день, тому він переслідує тебе.

– Я не можу звільнитися, – ледь чутно зізналася я. – Не впевнена, що взагалі маю на це право.

– Ох, левеня, чи ти маєш право на життя після всього? Так, тому що ти вижила і ти досі жива. Ти боєць. В чому може бути твоя провина? В тому, що через дію прокляття на крові ледь ворушилася, але все одно намагалася врятувати батьків? Ні, левеня, твоєї провини немає. Ти зробила більше, ніж достатньо.

Я лише з шумом зітхнула, знаходячи в словах Чарлі зерно правди, та не наважуючись в нього повірити. Можливо, я дійсно надто сувора до себе, але зараз змінити це не могла.

З Чарлі я провела весь день, намагаючись відволіктись від негативних думок. Допомагаючи по дому, я слухала останні новини Асте. Взагалі, не дивлячись на небезпеку, тут ніколи не бувало сумно. Ось, наприклад, вчора, на сусідній вулиці, трапилася бійка артефакторів, а на окраїні зірвали склад з запасом дурману, через що місцеві, надихавшись диму, на декілька годин випали з реальності. І це все при тому, що артефактори ніколи не лізуть в бійку, вони лише створюють зброю чи захист від неї. Але це Асте, тут дуель трапляється і між лікарями.

Загалом, до дому я прийшла вже пізно ввечері. До гуртожитку сьогодні повертатись не хотілося, я взагалі думала з кінцями перебратися до нового дому. При університеті я жила лише рік, після того, як згорів батьківський дім, хоча за декілька місяців придбала новий будинок, де мешкала тепер.

З Агнесою в кімнаті було спокійніше, ніж в пустому домі. Ось тільки, зараз хотілося більше часу проводити на самоті. Можливо, завтра й перевезу речі. Поки що зрозуміти власне рішення я не могла, але й залишатись в гуртожитку більше не хотіла.

Прокинулася я зарано, як і минулого дня, але цього разу сни мене не турбували. Їх взагалі не було. Ну, або я не пам'ятала. Часу було вдосталь, тож я навіть встигла приготувати какао та млинці, якими й поснідала, після чого таки пішла збиратись.

Одягнула досить просту, лляну сукню з рукавами до ліктів та чорними ґудзиками спереду – сонячна погода ще дозволяла легкий одяг. Спідниця вільно спускалася нижче колін, не заважаючи швидкій ході, а бежеві туфлі на підборах, під колір сукні, додавали образу тендітності. Як на мене, останнє було зайвим, але мені подобалось.

Вже в передпокої я підхопила сумку, після чого покинула будинок, закривши за собою двері. Що ж, невелика ранкова прогулянка перед заняттями – це вже додаткова мотивація переїхати.