Рига

РИГА

×××

Те літо було чи не найспекотнішим на моїй пам’яті. Градусів сорок у тіні, ба навіть більше. Це без якихось там жартів або перебільшень, сорок і край. Сонце завзято підігрівало й без того спустошену землю, на якій, мов ті сосиски на пательні, смажилися місцеві жителі, домашня худоба, бездомні тварини, старі легковики, маршрутки, службові автобуси та вантажівки. Страждало геть усе, до чого дотягувалося безжалісне сонце. Попри всю невимовну спрагу землі та людей, які на ній жили, довгоочікуваного дощу не передбачалося ані на небі, ані в прогнозах погоди.

Моє селище знемагало від спеки, однак робота тут не припинялася ні на день. Люди збирали врожаї, чесною працею вирощені на власних городах і присадибних ділянках. Надто вже й не сподіваючись на бодай якісь опади, вони бігали поміж овочевих грядок зі шлангами для поливу, намагаючись не привертати увагу місцевих органів, чи не дай боже – сусідів. Поливати власні чорноземи питною водою з водопроводу заборонено законом, хоча таких законів, я особисто в очі не бачив. Пшеничні поля, що простягались одразу за останніми будинками, вже золотилися стиглим хлібом, все чекаючи моменту, коли на них, урешті-решт, звернуть увагу агрономи чи комбайнери. Відчуття, ніби всі вони спеціально відкладають цю важливу подію на найспекотніший день літа.

Єдине, що працювало взагалі без перерв або вихідних, так це шахта. Вона гордовито височіла за першими полями, дістаючи до селища тоненькою асфальтовою дорогою, зусібіч засадженою шовковицями та абрикосами. Великий копер, що височів над шахтним стволом, підіймаючи та опускаючи кліті з вугіллям або чергову шахтарську зміну, розкручуючи в своїй великій маківці масивні шківи та сотні метрів залізного троса. Шахтарі підіймалися на поверхню з одного пекла в інше. Піт рікою стікав понурими головами, змішуючись із вугільним пилом і трудовим стажем, допоки шахтарі не потрапляли в наступне – третє пекло. Шахтну баню, де гаряча вода була майже кропом, і подавалася, мабуть, прямісінько з диявольського казана, дарма що за вікном у цей час був не лютий місяць.

Але то справи шахтні, та й знав я про них лише з розповідей батька. Мої ж власні обов’язки цього літа, нічим не відрізнялися від літа минулого. А їх, живучі у великому будинку з пристойним господарством, могло бути й значно більше. На мені були лише кролики. Багато кроликів. За якими, в свої дванадцять, я мав приглядати й годувати свіжою травою тричі на добу. Кожного другого дня, коли в тата була чи то перша, чи то третя зміна, ми з ним ходили до річки, щоби власне цю траву й косити. Два чи три мішки колючої, соковитої та пахучої трави вантажилися на старий велосипед «Україна», який я власноруч штовхав до самісінького дому. Додайте ще один мішок, який батько ніс на плечі, усміхаючись і підбадьорюючи мене, легенько піддаючи мені під зад держаком від коси.

Сьогодні мав бути саме такий день. Як завше мене розбудив обережний стукіт у віконне скло. Додивляючись останній сон, я навпомацки виповз із ліжка. Підійшов до вікна кімнати, відсунув фіранки, звівся навшпиньки й визирнув надвір. Батька не видно. Може мама? Та ні, вона має бути на роботі, без неї в лікарні не впораються. Через це навіть у відпустку не відпустили, коли профспілка запропонувала татові путівку на Чорне море. Ми були на морі кілька разів, але то було Азовське: Бердянськ, Кирилівка, Генічеськ. Інша річ – Чорне море. Одеса, Затока, Залізний порт, Скадовськ або ж узагалі – Крим.

Я з цікавістю поглянув у бік невеликого паркану, що відділяв подвір’я від нашого городу та саду. У звичні часи, біля нього вже мала б стояти наша «Україна», з натвердо накачаними колесами та прив’язаною до багажника сумкою – з крижаною водою та порожніми мішками для трави. Проте велосипеда попід парканом не було, а подвір’ям не розносився звичний звук заточування коси, котрий завжди мені нагадував дзвін схрещених шабель, як у тих старих фільмах про козаків.

Я здивувався ще більше, але поспіхом почав одягатися. Натягнувши спортивні штани, щоб колюча трава не зачіпала мої щиколотки, сорочку з довгими рукавами, аби шкіра не обгоріла на сонці, схопив свою кепку та хутко побіг на веранду. Ще нормально не взувся, а вже визирав у вікно в пошуках батька. А ось і він! Я помітив його біля хвіртки. Він стояв коло містка, розмовляючи з сусідом. І батько, і дядя Льоня сміялися, дивлячись на щось, чого з веранди видно не було. Я вибіг надвір.

— Синку, йди-но сюди, — батько побачивши мене, замахав рукою, нетерпляче підзиваючи до себе.

— Подивись, що твій старий дістав, — заохочував дядя Льоня.

Спустившись з ґанку, я поспішив до воріт. Батько стояв одягнений у свої повсякденні сірі брюки й блакитну бавовняну сорочку. Наряд, прямо скажу, не для косіння трави. Дядя Льоня ж стояв у тому, в чому звикли його бачити ледь не всі мешканці селища. Чорні розтягнуті спортивки, картата майка й продавлені резинові капці. Підійшовши до чоловіків, я, мов чекаючи на якийсь подарунок, дивився в їхні веселі очі й намагався прочитати, що там написано. Але чоловіки тільки те й зробили, що розступилися, пропускаючи мене до виходу. Зробивши кілька кроків, я побачив найпрекрасніше з того, що встиг собі нафантазувати, крокуючи до воріт.

На узбіччі, зразу за дерев’яним містком, стояв яскраво-червоний мопед. Новісінький і блискучий, він збирав на собі усі сонячні промені та погляди поодиноких перехожих. Підійшовши ближче, все ще не вірячи власним очам, я доторкнувся до прохолодного паливного бака. Потім провів долонею по шкіряному сидінню, відчуваючи кінчиками пальців кожнісінький шов. Озирнувся на чоловіків, які, дивилися на мене й усміхалися на всі зуби. Дядя Льоня стояв схрестивши руки на грудях, а тато, присівши, уважно слідкував за кожним моїм рухом.