Попередні два дні минали майже однаково. Я прокидався, снідав, а потім під наглядом Габала практикувався у створенні різних форм. Маленькі куби, сфери, піраміди, конуси — я пробував усе, що спадало на думку. Поступово почало виходити краще, хоча до справжньої майстерності було ще далеко.
Учора, помітивши мої успіхи, Габал вирішив ускладнити завдання. Він підняв руку, і над його долонею з'явилося тонке енергетичне лезо. Я спробував повторити його рухи, але на той момент майже вичерпав запас мани. Скільки не намагався, нічого не виходило. Зрештою довелося відкласти цю ідею до наступного дня.
Після магічної практики завжди наставала черга фізичних вправ. Точніше, бігу. Я вже кілька днів поспіль бігав від вогнища до дерева й назад, намагаючись виконати завдання Габала. Але досі не розумів, чого саме він від мене хоче.
Сьогодні я вирішив спробувати інший підхід.
Поки Габал порався біля вогнища, я вирішив присвятити трохи часу магії. Хотілося перевірити, чи зможу створити щось складніше за звичайні геометричні фігури.
— Спробую зробити ніж, — сказав я, перш ніж відійти на кілька кроків.
Габал лише поглянув на мене й повернувся до своїх справ.
Я зосередився на формі, намагаючись уявити не просто пластину з гострим краєм, а справжнє лезо. Мана почала збиратися перед долонею, проте цього разу процес ішов набагато важче. Матеріал утворювався нерівномірно, краї постійно змінювали форму, а потрібної гостроти досягти ніяк не вдавалося.
Зрештою переді мною з'явилося щось віддалено схоже на ніж. Радше пласка пластина, одна половина якої поступово звужувалася до краю. До справжнього леза їй було далеко, але принаймні я зміг надати матеріалу більш складної форми.
На цьому довелося зупинитися. Я відчував, що мани залишилось ще приблизно три четверті, тож повернувся до вогнища.
— Виснажився, — повідомив я Габалу.
Він подивився на моє творіння, потім на мене й ледь помітно посміхнувся. Здається, результат його цілком задовольнив.
Ми сіли їсти. Я вже звик до того, що Габал майже не торкався їжі, віддаючи перевагу мані. Тож спокійно доїв свою порцію, а тоді нарешті вирішив перейти до того, заради чого й затіяв сьогоднішній експеримент.
Якщо вірити словам Габала, я міг підсилювати тіло маною. Щоправда, з уроків ВалРіса знав, що такі витрати будуть величезними. Але щоденний біг уже починав мене ламати, а іншого способу виконати завдання я поки не знайшов.
Габал, здається, не збирався нічого пояснювати. Тож я вирішив перевірити власну здогадку.
Коли ми закінчили їсти, я відійшов убік і зосередився. Мана почала текти тілом, наповнюючи м'язи. Відчуття прийшло майже одразу: тіло стало легшим, рухи — ніби невимушенішими. Я трохи зігнув ноги й підстрибнув, перевіряючи результат.
Та не встиг приземлитися, як переді мною вже стояв Габал. Він поклав руку мені на плече.
— Ні. Без мани.
Я здригнувся й втратив рівновагу, гепнувшись на землю. Потік обірвався, а разом із ним зникла й більша частина мани, яку я встиг витратити.
— Тоді як?! — вирвалося в мене. — Я вже четвертий день бігаю! Ти нічого не пояснюєш, а я досі не розумію, чого від мене хочуть!
Габал подивився на мене спокійно, наче моя реакція його зовсім не здивувала.
— Але ти якось зрозумів, як вливати ману в тіло. Без пояснень.
— Бо я вмію працювати з маною! А якою енергією ти хочеш, щоб я користувався, я не знаю!
— Знаєш, — відповів він. — Ти відчуваєш її щодня. Якою енергією підіймаєш руки? Якою робиш кроки? Ти робиш це постійно, навіть не замислюючись. А тепер маєш навчитися спрямовувати цю силу свідомо.
Я замовк. Десь я вже чув щось подібне. ВалРіс теж говорив про необхідність усвідомлювати власні дії, коли навчав мене контролювати ману через дихання.
— Але як її відчути? — нарешті запитав я.
— Ти її вже відчуваєш, — відповів Габал і рушив до вогнища. — Просто біжи. Поки не зрозумієш.
Я приблизно збагнув, чого він від мене хоче. Але це зовсім не означало, що знав, як виконати його наказ.
Вибору не було. Я підвівся й побіг.
Маршрут залишився незмінним: від вогнища до дерева й назад. Я біг, намагаючись зосередитися не на диханні чи роботі м'язів, а на самій силі, завдяки якій рухався. Спочатку нічого не змінювалося. Та під час чергового ривка до дерева я раптом усвідомив те, на що раніше не звертав уваги.
Не м'язи. Не подих.
Саме зусилля, яке змушувало тіло рухатися.
Я спробував спрямувати його в ноги. Біль ударив майже миттєво. Ноги наче налилися вогнем, а кроки стали важкими й незграбними. Я ледь утримався на ногах.
І тоді почав розуміти.
Справа була не в тому, що я вклав забагато сили. Габал із самого початку казав, що її потрібно багато. Проблема полягала в іншому: я намагався змусити ноги рухатися швидше, але не робив нічого, щоб вони витримали нове навантаження. Якщо продовжу в тому ж дусі, то просто пошкоджу їх.
Отже, потрібно було змінити підхід.
Я не зменшив зусилля, спрямоване на прискорення. Натомість спробував додати ще одне — змусити ноги витримувати силу, яку сам же в них вкладав.
Біль поступово почав відступати. Я знову прискорився. Ноги все ще горіли, але цього разу витримували навантаження. Кроки ставали довшими, а швидкість зростала. Я біг швидше, ніж будь-коли раніше.
Коли дістався дерева, то побачив, що Габал уже чекає на мене. Я спробував зупинитися, але сил майже не залишилося. Відкинувшись назад, я втратив рівновагу й упав на землю.
Дихання збилося настільки, ніби я не пробіг кілька десятків метрів, а долав цей шлях без зупинки пів дня. Ноги тремтіли, тіло відмовлялося слухатися.
Габал дивився на мене й посміхався. Так, ніби я щойно не пробіг тридцять метрів, а зробив свій перший справжній крок.