2.6 Габал

Я ще кілька секунд стояв біля води, дивлячись на власне відображення, яке спотворювалося через світло, що йшло з глибини озера. Виходу не було. Жодної тріщини, жодного проходу, навіть натяку на те, що за стінами може ховатися інший шлях. Я повільно видихнув і попрямував назад до вогнища.

Габал уже був там. Він сидів навпочіпки, спиною до мене, і перевертав м’ясо над полум’ям. Рухався неквапливо й акуратно, наче робив це сотні разів. Я зупинився за кілька метрів, але він навіть не обернувся. Не напав, не напружився, взагалі ніяк не відреагував на мою появу. Я обійшов його по дузі й сів на те саме місце, де спав уночі.

Кілька секунд ми мовчали. Потім він раптом заговорив:

— Ти розуміти, що не піти.

Я різко підняв голову.

— Що?

Габал продовжував перевертати м’ясо, ніби нічого особливого не сказав.

— Ти шукати вихід. Не знайти.

По спині пробіг холодок. Я й сам розумів, що втекти не вийде, але чути це від нього було зовсім іншим відчуттям.

— Стоп… — Я ковтнув і трохи подався вперед. — Ти щойно сказав ціле речення.

Він кивнув, не відриваючись від м’яса.

— Так. Учора. Я за-па-ми-на-ти.

Я потер скроні. Голова й без того боліла, а тепер до всіх інших проблем додалася ще одна: я сидів у замкненому просторі з істотою, яка за одну ніч навчилася складати речення з кількох слів. І, судячи з усього, вона ще й чудово розуміла, що я намагався втекти.

— Тобто ти знав, що я повернуся?

— Так. Місця мало. Виходу немає.

— Тоді як я сюди потрапив?

Габал нарешті перестав готувати. Він підвівся, підійшов до мене й зупинився за крок. Потім повільно простягнув руку та вказав на палицю, що лежала біля тіла старого ельфа.

— Гілка дерева. Ти з’явився.

— У якому сенсі? — Я перевів погляд на палицю. — Я бачив, як ельф користувався нею. Він нікуди не зникав.

— Гілка не пере-мі-щен-ня, — Габал нахмурився, підбираючи слова. — Гілка… ядро брати.

Він вказав на мене.

І тут мене ніби вдарило.

Слабкість. Темрява. Те, як я впав, ледь торкнувшись палиці. Як не міг підвестися, поки тримав її в руках. Тоді я думав, що просто вичерпав сили після бою, але тепер усе починало складатися докупи.

— Вона поглинала з мене ману?

— Так.

— Чому?

Габал довго дивився на мене, а потім поставив запитання, якого я зовсім не очікував:

— Ти з’явитися тут?

Я мовчки кивнув.

— Тоді вона може допомогти повернутися.

— І так, і ні, — відповів він.

Чим більше він говорив тим меньше я його розумів.

— Ти хочеш сказати, що вона може мене повернути, але не може зробити це зараз?

— Гілка багато мани. Ти мало.

— Але я все одно перемістився.

Габал повернувся до палиці й указав спочатку на тіло старого ельфа, а потім на рештки ящура.

— Мана. Не тільки ти.

Я завмер. У пам’яті спливли уривки бою: ящур, обплутаний ліанами, старий ельф, який не завдавав ударів, а торкався супротивників палицею. Тоді це здавалося частиною якогось складного заклинання, але тепер я починав розуміти, що відбувалося насправді.

— Вона накопичує ману, — прошепотів я. — А коли її стає достатньо…

Габал кивнув.

— Тоді брати всіх. Куди?

— Сюди, — видихнув я.

Я підняв на нього погляд.

— Ти теж так потрапив?

Замість відповіді Габал підійшов до вогнища й нахилився над ним. Він узяв ядро ящура, і полум’я відразу згасло. Камінь спалахнув світлом, але цього разу воно не просто освітило навколишні предмети. Світло розлилося в повітрі, утворюючи нечіткі, нестабільні образи.

Він побачив плем'я людиноподібних мавп, що жило серед велетенських дерев. Четверо з них вирізнялися навіть серед інших: один самець і три самки. Одна мала довгі загострені вуха, інша була низькою та кремезною, а третя найбільше нагадувала людину.

Довговуха видерлася на величезне дерево й зірвала з гілки стиглий плід. Та щойно він опинився в її руках, дерево ожило. Його стовбур здригнувся, гілки заметалися, а коріння вирвалося із землі, обрушившись на тих, хто стояв поруч.

Четверо істот вступили в бій. Вони билися разом, намагаючись зупинити розбурхане дерево, та сили були надто нерівними. Одна за одною три самки загинули, і зрештою самець залишився сам.

Він продовжував битися, навіть коли його тіло вже не витримувало ран. Зібравши останні сили, він завдав дереву вирішального удару. Його серцевина розкололася, гілки завмерли, а коріння повільно осіло на землю.

Перемога дісталася йому ціною всього, що він мав. Самець похитнувся й упав біля поваленого дерева. Ще мить його тіло залишалося нерухомим, а тоді образ розплився, залишивши лише темряву.

Образ змінився, та побачила картина нічим не відрізнялася від побаченого мною минулого дня, те ж озеро, та ж сіяюча гілка, той ж ліс але на місці санрайса прокинулася велика мавпа.

Після цього образи зникли. Він відклав ядро, і вогнище знову стало єдиним джерелом тепла. Я мовчав, намагаючись осмислити побачене.

Проте зараз мене цікавило дещо інше.

— Чому в тій історії були люди, ельфи й гноми? — запитав я.

Габал подивився на мене й відповів без вагань:

— Діти.

Я напружився.

— Що?

— Діти. Мої.

Серце вдарило сильніше. Я відкрив рота, але не одразу зміг вимовити бодай слово. Те, що я побачив, не вкладалося в голові. Якщо Габал не брехав, переді мною була істота, яка могла бути пов’язана з походженням одразу кількох розумних рас.

Я змусив себе зосередитися на іншому запитанні.

— Стоп. Як тебе звати?

Було видно як він напружився після цих слів, але не тілом — розумом. Ніби намагався дістати з найглибших закутків пам’яті щось дуже старе й крихке. Він відкрив рот, закрив, потім знову спробував вимовити слово.

Цього разу він не повторював за мною.

— Га… бал.

По спині пробіг холод.

Габал.

У пам’яті сплив уривок старої історії, яку колись розповідав батько. Про велику війну між ангелами й демонами. Про ангела на ім’я Габал.