2.5 Перші слова

Він почав відкушувати м’ясо зі своєї палиці — шматок за шматком, спокійно і без поспіху. Я поглянув на ту, що тримав у руках. Кожен шмат був завбільшки майже з мою голову. З одного боку — майже обвуглений, з іншого — сирий. Я не ризикнув образити його і відкусив із того краю, де м’ясо було більш-менш готове.

І раптом почув:

— Ні… бля, не треба.

Я завмер. На мить подумав, що зробив щось не так. Але нічого не сталося. Він не рухався, не дивився на мене й не проявляв агресії.

— Стоп… ці слова… — пробурмотів я собі під ніс.

І тут знову почув:

— Стоп. Ці слова.

Я різко підняв голову. Він дивився прямо на мене й повторював те, що щойно сказав я.

Він повторює за мною? Чому?

Поки я думав, він продовжував їсти, не зводячи з мене очей. Повільно, спокійно, ніби нічого особливого не відбувалося.

Можливо…

— Ти мене розумієш? — запитав я.

— Ти мене розумієш, — відповів він.

Ні. Він не відповідав. Він копіював.

Але тоді в голові з’явилася інша думка.

А якщо він навчається?

Я вказав пальцем на м’ясо.

— М’ясо.

— М’ясо, — повторив він.

Я показав на багаття.

— Вогонь.

— Вогонь.

Палець — слово. Палець — слово. Я почав показувати на все навколо, називаючи предмети. Камінь. Дерево. Вода. Вогонь. М’ясо. Корінь. Він повторював кожне слово, іноді одразу, іноді після кількох секунд роздумів.

Минуло кілька хвилин. Я знову вказав на м’ясо. Цього разу — на те, що лежало на його палиці.

— М’ясо.

Він подивився на шматок, потім на мене.

— М’ясо.

Без підказки.

У той момент мій світ перевернувся.

Він розумний.

Не просто сильний звір. Не примітивний хижак. Він просто… не знає мови.

І це було б не так дивно, якби я не бачив інших гуманоїдних істот. Хитрих. Розумних. Злих. Тих, хто не хотів говорити навіть тоді, коли міг.

А цей був інший.

Я не знав, хто він і до якого виду належить. Але він точно знав більше за мене. Про це місце. Про ящура. Про те, що сталося з усіма.

Про вчителів. Караван. Стажерів.

Тому я продовжив навчати його.

Через пів години, за допомогою жестів і кількох слів, я зміг пояснити, що м’ясо потрібно перевертати, щоб воно пропікалося рівномірно. Хоча це мало що змінювало — без спецій воно все одно залишалося прісним.

Втім, скаржитися було смішно. Останні два роки я їв м’ясо тільки те, що ловив ВалРіс і ділився зі мною. А тут переді мною лежала ціла туша ящура.

Так минув час.

Корінь на стелі поступово перестав світитися. Навколо настала ніч, але багаття продовжувало горіти. Я вже майже звик до його світла, коли раптом зрозумів дещо дивне.

— Стоп… — пробурмотів я. — Ми ж не кидали гілок.

Я уважніше придивився до полум’я і вказав пальцем.

— Що це?

— Вогонь, — відповів він.

— Ні.

Я похитав головою й знову показав на багаття.

— Що всередині?

Він нахилив голову набік. Кілька секунд мовчав, ніби шукав потрібне слово.

— Камінь.

Потім показав на тіло ящура.

Я зрозумів.

Ядро.

Але… чому воно горить?

Я говорив уголос навмисно, щоб він чув і міг запам’ятати слова. Істота підвелася, підійшла до багаття й простягнула руку. Вона спокійно взяла щось із самого центру полум’я.

Камінь.

Вогонь одразу згас.

На кілька секунд навколо запанувала темрява. Я навіть не встиг нічого сказати, як камінь у його руці почав світитися.

Це вже не був вогонь.

— Як ти це зробив? — запитав я.

Він подивився на камінь, потім на мене.

— Камінь.

Зробив паузу.

— Мана.

Ще одна.

— Вогонь.

Потім він подивився кудись угору, на корінь, і додав:

— Вогонь. Камінь. Корінь.

Після цього простягнув камінь мені.

Я обережно взяв його.

Отже, він підпалив ядро своєю маною.

Але як?

Ядро продовжувало світитися в моїх руках, і я розглядав його, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Розмова тривала повільно. Іноді він не розумів мене, іноді я не розумів його, але з кожною хвилиною ми знаходили нові слова.

Вперше ця розмова не здавалася безнадійною.

— Аааа…

Я позіхнув, навіть не намагаючись це приховати.

Він одразу звернув на мене увагу. Його погляд ковзнув по мені, потім опустився на ядро, яке я тримав у руках. Він вказав на нього пальцем.

Я не одразу зрозумів, чого він хоче, але все ж простягнув камінь.

Він узяв його — і світло одразу зникло. В ту ж мить замість нього спалахнув вогонь. Справжній, живий, гарячий.

Він нічого не сказав. Просто повернувся до тіла ящура й пішов до нього.

За час нашої так званої розмови він з’їв усе м’ясо, яке приготував. І навіть доїв моє. Я не заперечував. Сил уже не було, та й бажання сперечатися теж.

Втома накотилася раптово. Очі злипалися самі по собі. Я ще кілька секунд дивився на вогонь, на його спину, на повільні рухи, а потім світ просто вимкнувся.

Я прокинувся, коли корінь на стелі знову почав світитися.

Перше, що я зробив, — озирнувся.

Його не було.

Біля вогнища було порожньо. Тіло ящура лежало там само, але істота зникла. Жодного руху. Жодного звуку.

Можливо… це шанс.

Я повільно підвівся. Тіло слухалося. Не ідеально, але вже було моїм. Я обернувся й пішов між деревами, подалі від озера.

Спочатку повільно. Потім швидше.

Говоряча мавпа — це дивно. Дуже дивно. Але не настільки, щоб залишатися тут добровільно.

Я почав бігти.

І не одразу зрозумів, коли врізався в стіну.

Камінь. Холодний. Суцільний.

Я завмер, поклав долоню на поверхню й повільно провів нею вгору. Учора я думав, що це просто печера істоти, яка вбила ящура і забрала все собі. А якщо це так, мав бути вихід.

Я розвернувся й побіг уздовж стіни.

Швидше. Далі. Без зупинок.

Дихання збилося, ноги почали наливатися важкістю, але я не зупинявся. Я біг, доки легені не почали палати, а в грудях не стало боляче.