2.4 Між болем та тишею

Все, що я відчував, — це біль.

Тіло нило так, ніби по ньому пройшлася зграя монстрів, не поспішаючи, один за одним. Я не розумів, що зі мною сталося і чому взагалі ще живий. Минув якийсь час — скільки саме, я не знав, — і з великим зусиллям мені вдалося відкрити очі.

Перше, що я побачив, було дивним. Я не стояв і не лежав. Сидів, спертий спиною об холодний камінь. Прямо переді мною було озеро. Вода світилася зсередини рівним, спокійним світлом, а відблиски ковзали по стінах, через що все навколо здавалося нереальним, ніби я дивився на світ крізь сон.

Навколо озера росли дерева — старі, високі, з густим листям. Над усім цим височіла стеля, схожа на величезний купол, метрів тридцять у центрі. З неї звисав один-єдиний корінь. Товстий, живий. Саме він був джерелом світла — м’якого, теплого, майже заспокійливого.

Я хотів озирнутися, але не зміг. Не виходило навіть поворухнути пальцем. Тіло просто не слухалося. Я сидів нерухомо й дивився на озеро, намагаючись зрозуміти, де знаходжуся.

Зате я чув.

Хтось ходив поруч. Повільно. Впевнено.

Ящур.

Думка прийшла сама.

Все. Мені кінець.

Але в наступну мить прямо перед моїм обличчям з’явилася голова. Я злякався настільки сильно, що на мить навіть забув про біль. Вона була надто близько. Довге коричневе волосся звисало вниз, частково закриваючи обличчя, а між пасмами я побачив інше — коротке густе волосся, яке вкривало всю шкіру.

Саме обличчя було дивним. Щось середнє між людським і мавпячим. Я хотів закричати, але не зміг. Тіло не слухалося взагалі.

Істота кілька секунд мовчки дивилася на мене. Погляд був уважний, спокійний. Без агресії. Без цікавості. Ніби я був просто фактом.

А потім вона зникла.

Не відійшла. Не повернулася. Просто в наступну мить її вже не було переді мною. Це мало б мене заспокоїти, але стало тільки гірше.

Що це було? Де я? Де Лейвін?

Останнє, що я пам’ятав, — він лежав поруч. І чому біль досі пронизує все тіло? Питань було занадто багато.

Минув ще якийсь час. Біль почав відступати, повільно, майже непомітно. Я відчув, що можу поворухнути пальцем. Одним. Цього було мало, але це вже щось.

Я напружився ще раз і зміг повернути голову вбік. Те, що я побачив, змусило шлунок стиснутися.

Моя рука стискала палицю.

Палицю старого ельфа.

Але не тільки моя. За неї трималася ще одна рука. Суха. Нерухома. Мертва.

Сам ельф лежав поруч. Його пальці стискали палицю так міцно, що навіть смерть не змусила їх розтиснутися. Мені стало зле. Якби я міг — мене б знудило.

Єдине, що змінилося, — я відчув запах. Солодкувато-важкий. Запах смерті.

Я змусив себе відвести погляд і помітив світло позаду каменя. Воно було нерівним, немов живим. Мабуть, багаття. Принаймні схоже. Камінь перекривав огляд, тому я не міг побачити його повністю.

Час тягнувся повільно. Дивна істота більше не з’являлася, але я чув її кроки. Вона ходила десь поруч, за каменем. Спокійно. Без поспіху.

Я знову напружився, зібрав усе, що міг, і мені вдалося трохи розтиснути пальці, що тримали палицю. Потім я запрокинув голову в інший бік — подалі від тіла ельфа.

Разом із головою завалилося і все тіло.

Тепер я вже не сидів. Лежав, у незручній, кривій позі. Але принаймні більше не дивився на мертві очі.

Раптом мене підняли.

Без попередження. Без болю. Хтось просто взяв мене під руки й ривком поставив на ноги. Світ хитнувся, в очах потемніло.

Переді мною було те саме обличчя. Зовсім близько.

Я спробував вдихнути — і замість цього видав якийсь звук. Не крик. Швидше стогін.

Істота дивилася мені просто в очі. Спокійно. Ніби перевіряла, чи я при тямі.

Тільки тепер я побачив її повністю. Вона була майже під три метри зросту, вся вкрита густою коричневою шерстю. З голови звисало довге волосся — те саме, що я бачив раніше.

Тіло виглядало так, ніби його вирізали з каменю: суцільні м’язи, широкі плечі, руки товсті, як стовбури молодих дерев. На талії був грубий пояс із переплетеної лози та висушених волокон кори — щось на кшталт примітивної пов’язки.

Я встиг подумати тільки одне: я не втечу.

Істота легко закинула мене собі на плече, як мішок, і понесла вперед.

— Ні… — прохрипів я. — Бля… не треба…

Голос був слабкий. Майже смішний.

Істота не звернула жодної уваги.

Мене поставили біля вогнища. Обережно. Навіть надто.

Я опинився лежачи на товстій колоді, покладеній поруч із вогнем. Голова була спрямована прямо на полум’я.

З іншого боку я побачив камінь.

Ні.

Не камінь.

Тіло.

Тіло ящура.

Велике. Нерухоме. Мертве.

У голові закрутилося одне й те саме питання: як?

Це неможливо. Така істота не мала померти. Хто її вбив? Де всі? Де Лейвін? Де я взагалі?

Поки думки ходили по колу, я помітив деталь.

У ящура бракувало однієї ноги.

І в цю ж мить на лапі істоти з’явилося лезо. Не металеве. Чисте енергетичне лезо — рівне, прозоре, з легким мерехтінням по краю.

Один змах — і ще однієї лапи не стало.

Без напруги істота підняла важку кінцівку й перекинула її на гладкий камінь поруч. Камінь був заляпаний засохлою кров’ю.

Значить, це відбувалося вже не вперше.

Він… готує?

Не розвіюючи леза, істота почала різати м’ясо. Рухи були точні, швидкі, без метушні. Кілька хвилин — і нога була розділена на рівні шматки.

Вона взяла товсту палицю. Обгорілу, але чисту — явно використовувану раніше. Нанизала на неї кілька шматків м’яса й встромила під кутом над вогнем.

Потім другу. Третю.

Вона не зупинилася, доки навколо багаття майже не закінчилося місце.

Я дивився, не відводячи погляду, і тільки тоді зрозумів, що мені стало краще. Значно.

Я обережно напружив тіло.

Можу рухатися.

Я не подав виду. Просто чекав.

Мені потрібен був шанс. Хоч найменший. Коли вона відвернеться — я спробую втекти. Хай навіть на кілька кроків.