2.3+ Валріс

Я ненавиджу ранки, коли від мене чогось чекають. Особливо — діти.

Тренувальний майданчик ще ховався в тіні, коли я прийшов. Вітер ганяв пилюку між дерев’яними манекенами, і один із них уже був зламаний — не від  сили, а від дурості. Я зупинився на краю, окинув усе поглядом і на мить подумав, що ще є час просто розвернутися й піти.

Навіщо я взагалі погодився?

Так, магія Санрайса була цікавою. Дивною. Але це не означало, що я хотів стати нянькою. Я не вчив дітей. Я вчився виживати. А це зовсім різні речі. Голова відділення знову зробив те, що вмів найкраще: поскаржився на нестачу людей і скинув проблему на мене.

«Ти ж упораєшся».

Ага. Звісно.

— То… — нерішуче озвався хтось позаду. — Ми починаємо?

Я підвів очі.

Вони стояли криво. Хтось надто рівно, ніби на параді, хтось — так, наче хотів злитися із землею. Лейвін дивився на мене зосереджено, мов перед іспитом. Санрайс — не на мене, а кудись повз, ніби слухав щось інше. Тар тримався впевнено, але напруга в плечах видавала його краще за будь-які слова.

Арон і Віттар стояли осторонь, зі схрещеними руками й обличчями людей, яких привели сюди силоміць.

Я зітхнув.

— Добре. Почнемо.

І майже одразу зрозумів, що не маю жодного уявлення, як саме.

— Магія… — почав я і замовк. Слова раптом здалися порожніми. Я ніколи не любив пояснювати очевидні речі, а тим більше — дітям. — Ні. Забудьте вступ.

Кілька дітей переглянулися.

— Магія — це не щось «десь». Вона невід’ємна частина світу. Вона всюди. Просто ви її майже не відчуваєте.

— Чому? — одразу спитав Лейвін.

Я подивився на нього уважніше. Розумні очі. Незручні.

— Бо ви ще малі. І бо у вас мало досвіду. З часом почнете помічати, що в одних місцях магії більше, а в інших — майже немає.

— Типу… — Тар нахилив голову. — Як у горах?

— Саме так. Це залежить від атрибуту вашого ядра.

— Ядра? — перепитав Санрайс.

Ось воно. Почалося.

— Під час першого резонансу у вас формується магічний орган. Ядро. У ньому накопичується мана.

— Тобто вона не просто… в повітрі? — уточнив Лейвін.

— І в повітрі теж. Але без ядра ви її не втримуєте. Як воду в долонях.

Арон позіхнув.

— То це більше про магів. Нам це навіщо?

— Бо навіть фізики мають ядро, — різко відповів я. — Просто ви використовуєте ману інакше.

Віттар знизав плечима.

— Але в нас немає атрибутів.

— У більшості — так. Фізики зазвичай безатрибутні. Але не завжди. Іноді атрибут проявляється пізніше.

Тар випрямився.

— А якщо атрибут є… це означає, що інші стихії недоступні?

Я на мить затримав подих. Гарне питання. І дуже невчасне.

— Ні. Просто ваш атрибут — це найпростіше. Найдешевше. Найприродніше.

Я підняв руку, і на пальці спалахнув маленький вогник.

— Мій атрибут — вогонь.

Очі загорілися. У всіх. Навіть у фізиків.

Я погасив полум’я, напружився — і замість нього з’явилася тремтлива водяна сфера. Вона ледве трималася, ніби сам світ заважав їй існувати.

— Але це не означає, що я можу працювати тільки з ним.

Сфера впала й розпалася.

— На цю дурну краплю я витратив майже третину запасу. Або тому, що я погано збираю водяну ману… або тому, що змушував вогонь бути водою.

— То яка відповідь правильна? — спитав Лейвін.

Я криво посміхнувся.

— Як дізнаєшся — скажеш мені. Людство б’ється над цим питанням століттями.

Санрайс несміливо підняв руку.

— А якщо… — він зам’явся. — Якщо взагалі немає атрибуту?

Я подивився на нього довше, ніж слід. На мить майданчик ніби стих.

— Тоді, швидше за все, ти можеш поглинати будь-яку ману. Просто повільніше.

Він моргнув.

Я кивнув на манекен.

— Вийди.

Санрайс зробив крок уперед.

— Створи бар’єр навколо манекена.

Я вказав на побитий дерев’яний остов.

Хлопець напружився — і бар’єр з’явився. Прозрачно зеленуватий купол окутав манекен.

Я підійшов і одним ударом розбив його. Прозорі уламки розсипалися в повітрі. Я зібрав їх, розділив і роздав дітям.

— Як думаєте, що це за матеріал?

Лейвін обережно повертів уламок між пальцями.

— Не схоже ні на камінь, ні на лід.

— Саме так. Бо це не вони. Це матеріалізована мана.

Я обвів дітей поглядом.

— Є магія, яка не підпорядковується атрибутній класифікації. Безатрибутна. Нестабільна. Небезпечна. Але саме тому — цікава.

Цього разу ніхто не перебивав.

— Кожна магія має свої плюси й мінуси, — додав я. — І єдиний спосіб не померти від власної дурості — дізнатися про неї якомога більше.

Діти мовчали, роздивляючись уламки в руках.

Я подивився на них і зрозумів: цей урок буде довгим.

І, швидше за все, не останнім.

Я покрутив у пальцях уламок бар’єра, який залишив собі, і лише тоді зрозумів, що мовчу вже надто довго.

— Добре, — сказав я. — Тоді так.

Кілька поглядів одразу зосередилися на мені. Лейвін чекав продовження. Тар — пояснення. А фізики слухали мовчки, хоча по їхніх обличчях було видно, що їм цікаво не менше за інших.

— Про резонанси вам, напевно, вже щось розповідали, — продовжив я. — Схеми, рівні, таблиці. Мовляв, після такого-то відкривається те-то.

Я знизав плечима.

— Забудьте. Я не знаю, як це працює у вас. І, якщо чесно, ніхто не знає.

Це їх збентежило. Саме так, як і мало бути.

— Я знаю тільки свої. І те, що з ними робив. На данний момент я зрезонував чотири рази, і кожен раз для кожного особливий.

Я вийшов уперед. Мана зібралася в ядрі майже сама — без напруги, без зусиль. Звичка, вироблена роками.

— При першому резонансі від мене не було потрібно ніякого контролю, а лише випуск мани, — сказав я витягнувши руку в сторону манекена.

На долоні з’явився вогняний шар. Нерівний, дикий, нестабільний.

— Я не керував формою. Не рахував силу. Вона просто була.

Я жбурнув кулю в манекен. Дерево почорніло, але не загорілося.

— Максимум, що я контролював, — напрямок. І то приблизно.