Бігти. Бігти не озираючись.
Але я стою. Дивлюся на зброю в руках людей, які обступили мене. Чорні комбінезони, тонкі маски, що приховують обличчя. І навіть не можу збагнути, чоловіки або жінки переді мною.
Раніше я ніколи не впадала в ступор. До того випадку.
А наразі навіть рушити не можу. В голові б'ється відчайдушна думка: слава всім вищим силам, що дітей вже встигла передати!
І ще одна: невже хтось дізнався? Все пропало?
Вони мовчать. Лише звужують коло, і я не розумію, як себе вести. Хто я для них? Дочка одного з найвпливовіших людей Галактики? Незнайомка, яка трапилася під руку, легка здобич? Або... це не випадковість, що мене оточили саме тут і зараз?
Перші миті шоку проходять. Мені вдається перерахувати їх – дев'ятеро. Навіть згадую про зброю, яка рефлекторно вискочила у руку – невидима для нападників. Новий нано-механізм, розроблений в корпорації мого батька. Поки і в продаж не надійшов.
Але їх більше. Вистрелю в одного – атакують інші. А я уявлення не маю про їхні можливості.
Занадто занедбана планета. Занадто багато всіляких покидьків тут вештається. Тому ми її і вибрали, зрозуміло. І ось плюс на моїх очах перетворюється на мінус.
До космопорту зовсім нічого. Там корабель. Там охорона.
Але мені туди не потрапити.
Вони мовчать – і я теж не ризикую подавати голос. Є багато всяких штук, які можуть розпізнати. А я тут не те щоб офіційно.
Оглядаюся назад, на мій аеробот, що так раптово відмовив. Добігти до нього, сховатися всередині? А далі? Зв'язок теж перервався. І що мене сіпонуло дійти до космопорту пішки? Ну, окрім неможливості викликати рятувальників через заглухлий зв'язок.
Потрібно було збагнути, що це неспроста. Розслабилася.
– Навіть не думай, – вимовляє один з них.
Голос синтетичний, змінений. Або... безодня, це не люди? Але мій визначник мовчить. Отже, і не кіборги. Хто тоді?
Волосся під капюшоном стає дибки. Одного разу я вже побувала по інший бік смерті. І вижила лише дивом.
Той, який говорив, робить ледь вловимий рух, і все навколо перетворюється на хаос. З усіх боків на мене кидаються темні фігури, я відстрілююсь, вже розуміючи, що на них серйозний захист.
А в наступну мить переді мною звідкись вистрибує чоловік. Визначник подає тонкий сигнал прямо в мозок – тепер вже точно стовідсотковий кіборг. Бойовий!
На гігантській швидкості проходить круговою хвилею, і нападники зосереджуються на ньому.
– Біжи, – на мить обертається він до мене, вистріливши в найближчого прямо зі своєї руки.
І я кидаюся кудись напролом. В сторону з основного тракту, ховаюся за придорожніми деревами. Озираюся – кіборг стоїть спиною, прикриваючи мій відступ, утримує нападників. Та й їх рухи, щиро кажучи, не цілком людські.
Але часу придивлятися немає, і я мчу, мчу в сторону космопорта, намагаючись триматися кордону дерев.
Шум боротьби, брязкіт віддаляється, ще раз оглядаюся – але на дорозі лише місиво, в якому нічого не розгледиш. Та я й не намагаюся, захекавшись, долітаю до прозорої силової огорожі. Живіт стискається від напруги, але дихання намагаюся тримати – не дарма ж займаюся.
Або дарма! У найвідповідальніший момент знову напав ступор!
Злюся, прикладаючи долоню до поля. Воно, м'яко плямкнувши, пропускає мене, і тільки там, всередині, я видихаю. Кілька миттєвостей вирівнюю дихання. Обертаюся.
Вдалині на дорозі все ще бійка. Куди тільки місцева поліція дивиться?
На жаль, не та планета, щоб на неї сподіватися.
« Мел, це ти? Все гаразд?» – прокидається комм, надходить прямо мені в голову повідомлення від мозку корабля.
– Я, – шепочу у відповідь, наномікрофон вловлює, передає далі. – Віоло, продіагностуй збій зв'язку.
«Виконую».
Відлипнувши від поля, пробігаю відстань, що залишилася до мого красеня. Кілька років тому – розкішна пілотна модель. А зараз батько давно вже називає його «мотлохом» і пропонує змінити. Але я не здаюся.
На космодромі порожньо, вдалині видніються інші суденця. Але їх так мало, що між нами можна організувати поле для гольфу. Тому один одному не заважаємо.
Люк привітно піднімається, пропускаючи.
– Мел, це якийсь зовнішній збій, – дитячим голоском доповідає система.
– Подай збільшення траси, по якій я бігла, поруч із аероботом, – прошу, плюхнувшись у крісло пілота.
Кораблик в мене мобільної конструкції. Зараз мені каюти не потрібні, тому весь простір без перегородок. Разом і пульт, і кухонна зона, і медібокс, і навіть диван для відпочинку.
– Я не бачила, як ти бігла, – повідомляє Віола, передаючи емоційну здивованість.
– Авжеж. Весь зв'язок відрубали.
Затнувшись, замислююся. Ох, неспроста цей напад. І замаскувалися першокласно.
Над пультом спалахує віртуальний екран, камера повільно зумує трасу.
– Треба б забрати аеробота, – бубоню, але насправді мене хвилює зовсім інше.
Однак дорога вже порожня. Лише на полотні айр-покриття видніються розволочені залишки бойового кіборга.
Відлітати. Чим швидше тим краще! Не вплутуючись ні в які сумнівні авантюри!
Але серце дряпають питання. Що за кіборг? Звідки? Посланий батьком прикрити мене? Не вірю. Якби батько дізнався, чим я тут зайнята, не те що кіборга – просто замкнув би мене і не випускав. Та й я – донька глави корпорації, яка цих самих кіборгів виробляє. Я знаю про них усе! Або майже усе.
А такого якось одразу і не пригадаю. Втім, оболонка може бути будь-якою, в моделі б покопатися...
Передавши сигнал про виліт, піднімаю свій кораблик на звичайних поверхневих двигунах. Проводжу крізь поле, щоб опуститися тут же, на трасі. Біля аероботу.
Пусто, ані сліду нападників, ніби вони все забрали з собою.
Поки Віола загружає відмовивший транспорт, я навіщось виходжу. Темнішає, опускаються сутінки. Холоднішає.
Зіщулившись в своєму легкому комбінезоні, обходжу залишки кіборга.
#3047 в Любовні романи
#59 в Любовна фантастика
#148 в Фантастика
#36 в Наукова фантастика
Відредаговано: 06.11.2021