Глава 1. Звідки у вас акт?

У вівторок об одинадцятій у будинку культури Верхніх Липок звільнили пів метра простору й ледь не втратили шість міських нагород.

Почалося все, щоправда, не з нагород, а з шафи. Вона займала саме те місце, де звукооператор Марко Середа збирався поставити пульт. На скляних дверцятах висіла табличка «НЕ ТОРКАТИСЯ». Що саме не торкатися — скла, грамот чи історії міста — не уточнювалося.

— Шафу обіцяли прибрати, — сказала чергова, побачивши Марків кофр.

— Я не проти шафи. Мені з нею не виступати.

— То й добре. Бо виступати в нас нікому не забороняли, а шафу чіпати — наказали.

Марко обійшов її збоку, знайшов за нею розетку й присів навпочіпки. Розетка була заклеєна стрічкою, а стрічка — папірцем із трьома знаками оклику. Текст «НЕ ВМИКАТИ!!!» хтось дописав червоним фломастером уже поверх старого попередження.

— Це давно?

— З весни. Данило сказав не вмикати, от ми й не вмикаємо. А шафу сюди вчора поставили, щоб із зали її не видно було.

Марко випростався. Він приїхав на кілька днів, мав поставити звук до ювілею громади, провести репетиції, забрати гроші й у неділю бути на весіллі за шістдесят кілометрів звідси. Жоден із цих пунктів не передбачав пожежі.

На сцені під стіною стояло відро. У ньому було трохи води, хоча дощу від ранку не було. Марко сфотографував пляму на підлозі й відро, відправив директорці Ірині Сергіївні повідомлення: «Зліва сиро. Живлення не чіпаю до електрика. Де ставити пульт?»

Відповідь прийшла відразу: «Я в школі, забираю хор. Данило скоро. Якщо прийде голова, не сваріться».

Марко перечитав останні слова. З якою саме частиною голови йому не радили сваритися, він тоді ще не знав.

Голова громади Степан Петрович Рябченко тим часом ішов до клубу з фотографом. За годину до цього йому переслали лист з області: найближчими днями можливі неанонсовані огляди закладів культури. Ні дат, ні переліку установ. Він уже тричі телефонував Вірі Федорівні Мацюк і двічі питав, чи в їхньому будинку культури все гаразд.

Віра відповідала однаково:

— Будинок стоїть. Бібліотека працює. Звернення щодо даху й світильників у вас на підписі.

— Я не про звернення. Я про враження.

— Враження в нас хороші. Відповіді на звернення — гірші.

Степан Петрович відключався раніше, ніж вона встигала перейти до лавок.

У клубі фотограф насамперед побачив банер «МІСЦЕ, ДЕ ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ» й попросив знайти для нього місце. Голова побачив незнайомого чоловіка з блокнотом, який фотографував мокру стіну. Чоловік був у джинсах, без посвідчення, з дуже уважним виразом обличчя. Зовнішність для перевірки незручна, зате для раптової — якраз.

— Хто це? — пошепки запитав Степан Петрович чергову.

— Іринін спеціаліст.

— Який саме?

— Ірина брала. Я не питала, який. Він розетку шукає.

От і все. Приїхав невідомий спеціаліст, розетку зняв на телефон, тепер стіну фотографує. Справжній перевіряльник, певно, теж почав би з того, за що завтра можна зробити зауваження.

Степан Петрович підійшов до сцени.

— Вітаю! Рябченко, голова громади. Як вам у нас?

— Марко Середа. Добре. Тільки цю шафу треба посунути.

— Уже займаємося благоустроєм.

— Мені пів метра потрібно.

Голова махнув двом працівникам, що тягнули банер. Ті відклали своє завдання, взялися за шафу й виявили, що вона не проходить у двері.

— Та мені її за двері й не треба, — сказав Марко. — Посуньте до стіни.

Шафу посунули. Скляні дверцята розчинилися, шість рамок із грамотами висипалися просто на Степана Петровича, і він устиг підхопити всі шість. Фотограф машинально підніс камеру.

— Не знімати!

— Я ж не знімаю, — збрехав фотограф, опускаючи об'єктив. — Я дивлюся, чи світло нормальне.

Голова стояв із нагородами біля грудей, мов переможець шести конкурсів одночасно. Марко тим часом звільнив під пульт місце й зробив ще один знімок — тепер уже розетки.

— А в чому, власне, проблема? — поцікавився Рябченко.

— Немає безпечного живлення. І біля сцени тече. До суботи вирішити можна, але треба, щоб хтось відповідальний не обіцяв, а зробив.

Голова відчув, як шість грамот стають важчими. Слова «хтось відповідальний» цілком могли стосуватися його.

Саме прийшов Данило, електрик. У руці він ніс сумку з інструментами й пакет із булочкою.

— О, Марку, уже на місці? Ірина казала. Ходімо, щит покажу.

Степан Петрович почув тільки «щит» і рушив за ними. У маленькій комірчині троє чоловіків ледве розмістилися, а пакет із булочкою Данило поклав на перевернуте відро — сухе, службове.

Данило показав відключену лінію і дістав аркуш.

— Ось акт. Я навесні склав. Просив ремонту. Те, що заклеєне, не чіпаємо; іншу точку я перевірю й скажу, чи можна з неї живити звук.

Марко простяг руку по акт.

— Дайте, я номери звірю.

— Звідки у вас акт? — вихопилося в голови.

Данило подивився на власні руки.

— У мене? Я складав.

— Я запитую, чому ви його вже віддали сторонній людині.

— Бо вона не хоче вмикати техніку навмання. Я б і вам дав, якби ви попросили.

Марко гортав папери. У них було все, що йому треба, крім дозволу на роботу. Він записав «суха точка — перевірити», повернув акт і запитав, коли Данило зможе прийти з тестером. Степан Петрович дивився на Маркові нотатки, на Данилів підпис і не міг вирішити, чого боятися більше: акта, який існує, чи того, що за ним справді ніхто нічого не зробив.

Із зали покликали фотографа. Банер поставили так, що він закривав мокру стіну. Щоправда, тепер відро за ним дістати було неможливо. Чергова прийшла з другим відром і попросила поставити перше ближче.

— Ви там не переставляйте нічого без Данила, — сказав Марко. — Я цей край відгороджу.

Голова наказав банер відсунути. Фотограф перестав його з таким обличчям, наче зіпсували не композицію кадру, а сам ювілей.

На виході Рябченко ще раз потиснув Маркові руку.