Розділ 71. Перекличка

Того вечора Максим сам замикав внутрішній замок — рутина, яку виконував тепер частіше за коменданта, — і саме тоді, коли ключ повернувся в замку рівно о дев'ятій, він почув це вперше.
Звук ішов не з коридору, не з-за стіни, а знизу, з-під самої підлоги, — глухий, приглушений товщею каменю й землі: три удари, коротка пауза, потім ще три, потім ще три.
Максим завмер, тримаючи ключ у замку, прислухаючись.
Звук не повторився одразу. Він почекав, затамувавши подих, — і за кілька секунд удари пролунали знову, з тим самим ритмом, тією самою впевненою, майже механічною регулярністю.
Він знайшов коменданта біля криниці.
— Ви чули? — спитав він.
— Що саме? — спитав комендант, хоча щось у тому, як спокійно він це спитав, підказувало, що він знав відповідь заздалегідь.
— Удари. Під землею. Три, пауза, три, три.
Комендант на мить завмер із відром у руках, тоді поставив його на край криниці.
— Це що? — спитав Максим, коли мовчанка затягнулась.
— Вечірня перекличка, — сказав комендант.
Він сказав це так само буденно, як казав би про звук дренажу чи скрип старих завіс, — без жодного натяку на страх чи навіть на особливу увагу до сказаного, — і взяв відро назад, продовжуючи перевірку, наче розмову вже було вичерпано.
— Це завжди було? — спитав Максим. — Просто я раніше не чув.
— Було, — сказав комендант. — Ви просто не слухали в потрібний момент.
— А зараз слухаю?
Комендант не відповів на це прямо.
— Рівно о дев'ятій, — сказав він замість відповіді. — Щовечора. Відколи я тут.
Максим стояв, намагаючись вирішити, чи питати далі, — про те, чия це перекличка, кого називають, чи хтось відповідає знизу на ці удари, — і зрештою не спитав нічого з цього. Щось у спокої коменданта підказувало, що відповіді або не буде, або вона виявиться важчою, ніж саме питання.
Вони закінчили вечірній обхід мовчки. Коли за годину Максим проходив повз те саме місце, удари вже стихли.
Земля знову мовчала.