Розділ 32

Анна ніби вирвалась із короткого, виснаженого сну. Спершу навіть не усвідомила, що змінилося, але вже за мить її очі ще ширше розкрилися, а серце забилося болісним ударом. Вона завмерла, вдивляючись у його обличчя — і не повірила. Ледве помітний рух грудної клітки, тінь свідомості в погляді… Він був при тямі. Тепло, гостро, майже боляче щось стисло її всередині. Анна підвела голову, ближче нахилилася до нього, ніби боялася, що видіння щезне, якщо кліпне. Її пальці самі потягнулися до його руки, що лежала на ковдрі, торкнулися обережно, тремтливо — так, ніби вона боялася зламати цей крихкий момент повернення.

— Джоне… — видихнула вона майже беззвучно, не зводячи з нього очей, сповнених страху, полегшення й надії. - Як ти? Що болить? Зараз я покличу лікаря… Віталія Леонідовича… — її голос тремтів, а губи плутались у словах. — Тобі води? Може подушку поправити? Треба щось… треба щось робити…

Вона була, вже готова кинутися до дверей, та раптом відчула, як його пальці злегка стиснули її руку. Ніжно, але впевнено.

— Анно… — хриплим, зламаним голосом, промовив він. — Все гаразд. Мені…  хіба що води…

В її очах знову блиснули сльози, але цього разу — від полегшення. Вона кинулася до тумбочки, де стояла склянка зі свіжою водою, яку принесла напередодні. Взяла склянку, піднесла до його вуст і, притримуючи його голову долонею, почала обережно поїти.

— Повільно… не поспішай… — шептала вона зосереджено дивлячись на нього. Її голос був тихий, але такий лагідний, такий турботливий, що серце Джона стискалося від кожного звуку.

Краплі води торкались його губ, і він ковтав, ніби вперше за довгі роки відчував справжнє життя — через цю просту жіночу ніжність. Анна сіла поруч, поставивши склянку на тумбочку. Її долоня знову опинилася у його руці, а очі дивилися на нього. У яких ще залишався страх, але водночас і тепло, віра — і щось сильніше... почуття.

— Я боялась, що ви … ти помреш, — вимовила вона. — Я б… не знала, як тоді… жити.

Джон слабо усміхнувся.

— Ти дала мені причину боротися за життя.

Її пальці здригнулись у його долоні. Вона несвідомо спробувала відвести руку, але Джон стиснув її, не дозволяючи піти.

— Анно, мені… дуже шкода, що тобі довелося стати свідком усього цього, — сказав він з надривом. — Вибач… що я втягнув тебе в це…

Анна мовчки опустила очі. Їй стало ніяково — ніби вона чула не те, що мала б. Ніби він і не мав просити вибачення, бо він не з тих… хто просить вибачення. Та натомість вона ж… просто слухала.

— Вам… — вона запнулася, — тобі не можна зараз багато розмовляти. Тобі треба відпочивати… — сказала вона ковтаючи хвилювання, а її щоки почали непомітно палати.

Вона не була готова до того, що він — лорд Джон Вітмор, холодний, небезпечний, сильний — раптом заговорить з нею так, ніби… він винен перед нею. Ніби вона щось значить для нього.

— Дякую тобі, що ти… зараз тут. Що залишилась, для мене це… багато, що означає,  — продовжив Джон.

Він знову закашляв, і ця хрипота змусила її стрепенутися. Анна швидко взяла склянку з водою й піднесла до його губ. Вона вперше не знала, що сказати. Її переповнювали емоції від цих, зворушливих слів, від його тепла в її бік і тому тільки вимовила:

— Відпочивай. Тобі треба набиратися сил. Лікар… скоро має прийти, змінити пов’язку…

Знову присіла поруч, не відпускаючи його руки. Думки плуталися, серце билося надто швидко. Вона відчувала, як між ними щось змінюється — повільно й непомітно, та вже неминуче. Джон заплющив очі. Його обличчя залишалося блідим і виснаженим від болю, але на вустах з’явилася ледь відчутна, щира усмішка — перша за довгі роки, без звичного самоконтролю. Пульсація болю ще проходила тілом, та він більше не здавався таким нестерпним. Бо поряд була вона: тепло її долоні, спокій у голосі, турбота, яка не мала нічого спільного з обов’язком чи страхом. У цьому було щось справжнє, а саме її тиха, непідробна присутність. І йому відтепер хотілося, щоб вона завжди була поруч з ним. Він хотів її кохати, оберігати, захищати… бути з нею поруч.

Анна несміливо дивилася на нього, вловлюючи кожну зміну в його обличчі. Легка усмішка на його губах… спантеличила її, зворушила. Щось ніжне, тепле стиснулося в грудях. Їй хотілося зрозуміти себе, розібратися в тому, що з нею зараз відбувається. Чому вона тремтить, коли чує його голос? Чому їй хочеться бути поряд, просто мовчки, нічого не вимагаючи? Чому ці вибачення, сказані ним пошепки, залишили по собі глибший слід, ніж сотні гучних фраз? Анна ледь стримувала сльози. Її охопило відчуття, що це вже не просто симпатія чи вдячність. Це набагато глибші почуття, які ламають всі бар'єри. І тут Анна усвідомила. Вона… закохалась. У нього. У Джона.

Не в лорда Вітмора, не в "боса", якого всі бояться. Для неї зараз він — не кримінальний авторитет, не мафіозі. Не її роботодавець. А просто чоловік. Звичайний, живий, поранений. І цей чоловік став для неї кимось особливим. Рідним. Анна зітхнула й легенько стиснула його пальці у своїх. Вона більше не хотіла знати, яка його роль у темному, небезпечному світі. Вона натомість хотіла дізнатися, що він любить на сніданок. Над якими жартами сміється від душі. Як пройшло його дитинство. Які читав колись книжки, чи читає щось зараз. Їй хотілося бачити його очі не втомленими, а теплими. Хотілося ділити з ним будні. Реальні, прості, спільні.

Незабаром прийшов лікар і Анна вийшла з кімнати зачинивши за собою двері. Лікар працював мовчки, професійно, зосереджено. Потім до Джона зайшов Віталій Леонідович — вони говорили про справи, серйозно, стиха. Анна вирішила не заважати і пішла до себе у кімнату, ще відчуваючи легке тремтіння — від усвідомлення того, що… закохалася у нього. У своїй кімнаті вона довго стояла на одному місці, ніби не знала, що робити. Потім повільно підійшла до дзеркала.

І вперше за довгий час — не те що за останні кілька днів, а, можливо, за кілька років — вона подивилась на себе не байдуже, не механічно, не просто, щоб переконатися, що все гаразд з зовнішнім виглядом. Вона дивилась... і ніби шукала щось у своєму відображенні. Шукала відповідь на запитання як так могло статися. Її волосся було трохи розтріпане, очі — втомлені, але щось у рисах, у погляді, в лінії шиї — раптом здалося їй інакшим. Живим. Жіночним. Вразливим, але красивим. І вона відчула, як у грудях народжується бажання… подобатися. Йому. Ця думка її здивувала, бо вона звикла бути, непомітною, "зручною". Але зараз — хотілося бути іншою, помітною. Хотілося, щоб він побачив її. Не як просто дівчину, яка турбується про нього чи сидить біля ліжка. А як жінку.