Реставрація (його) серця

Епілог

Ранкове сонце сліпило так сильно, ніби намагалося розсіяти всю темряву минулої ночі. Після нічного шторму все навколо здавалося напрочуд чистим. Повітря пахло морем і вологою землею, а я вперше за довгий час відчувала себе вільною.

Я стояла на дерев’яному ґанку свого будиночка, стискаючи в руках горнятко з гарячою кавою. Артур стояв просто позаду. Він ніжно обіймав мене за талію, звично поклавши підборіддя на моє плече. Від нього віяло тим надійним, глибоким спокоєм, якого ми обидва так довго шукали.

— Картини твоєї мами перевезуть туди, куди ти скажеш, — його тихий голос пролунав біля самого вуха. — Хочеш облаштувати студію тут — я куплю тобі найкраще приміщення в цьому містечку. Хочеш повернутися додому... рішення тільки за тобою, Лівіє.

Я ледь помітно посміхнулася, відкидаючи голову йому на плече.

Ще зовсім недавно цей чоловік вирішував за мене все. Тепер він чекав на мою відповідь. Я знала, що однієї ночі замало, аби відновити зруйновану довіру. Але вперше Артур не вимагав її від мене. І я хотіла вірити, що цього разу ми впораємося.

Я хотіла щось відповісти, але саме цієї миті крізь шум прибою до нас долинув тихий шелест шин по вологому асфальту. На нашу вузьку вуличку звернув знайомий чорний позашляховик і плавно зупинився біля мого низького паркану.

Артур ледь помітно напружився. Водійські дверцята відчинилися, і з машини вийшов Річард. Він навіть не встиг обійти капот, як задні дверцята розчахнулися зсередини.

З машини вискочив хлопчик.

Я завмерла, впізнавши маленьку постать.

Томас був у своєму улюбленому теплому пальті, а в руках міцно стискав той самий червоний калейдоскоп.

Він побачив мене.

Його великі темні очі розширилися. Секунду він стояв нерухомо, немов не вірячи самому собі, а потім просто випустив калейдоскоп у траву і з усієї сили побіг до ґанку.

— Томасе! — видихнула я.

Я вирвалася з обіймів Артура, відставила горнятко на перила і збігла сходами, опускаючись на коліна просто на вологу бруківку двору.

Хлопчик з розгону кинувся в мої обійми, ховаючи обличчя на моєму плечі. Я притиснула його до себе так міцно, ніби боялася, що він знову зникне з мого життя. Він вчепився в мою куртку маленькими кулачками, дрібно тремтячи від емоцій.

Я відчула, як Артур опустився на коліна поруч із нами, обіймаючи нас обох. Ми так і залишилися утрьох на мокрій бруківці, і мені вперше за довгий час не хотілося нікуди поспішати.

І раптом Томас підняв голову.

Він подивився мені прямо в очі. Його маленькі губи затремтіли, він зробив глибокий, невпевнений вдих і дуже тихо, але неймовірно чітко вимовив:

— Лі-ві-я...

Я завмерла.

На якусь мить мені здалося, що я почула це лише у своїй уяві.

Але поруч різко втягнув повітря Артур.

Я повернула до нього голову. Чоловік, який звик контролювати все на світі, дивився на сина широко розплющеними очима, не наважуючись навіть поворухнутися.

— Томасе... — ледь чутно прошепотів він.

Хлопчик перевів на батька погляд, а потім знову обійняв мене за шию.

І тоді я заплакала.

Я притиснулася лобом до чола Томаса, усміхаючись крізь сльози. Артур обійняв нас ще міцніше, і я відчула, як він притулився губами до моєї скроні.

Колись я приїхала до похмурого маєтку Грейвена, щоб урятувати понівечене вогнем полотно. Я навіть не здогадувалася, що за його холодними стінами на мене чекають два серця, які теж потребували тепла.

І, здається, поки я повертала їм життя, вони непомітно повернули його й мені.

Мій шторм закінчився.

І мій дім тепер назавжди був тут — у цих руках.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше