Вітер завивав так, ніби саме небо розірвалося навпіл. Суцільна стіна крижаної води вдарила по набережній, миттєво перетворюючи вулицю на хаос. Люди з криками кинулися врозтіч, шукаючи укриття.
— Я заберу картину в крамницю! — прокричав Грегорі, хапаючи з мольберта полотно, яке я щойно очищала, і побіг під навіс, прикриваючи його власною курткою.
Я кинулася до свого столу. Вітер безжально зривав флакони та пензлі. Мої руки судомно намагалися закрити важку дерев’яну валізку з маминими інструментами, але від паніки і зливи пальці не слухалися. Вода вже заливала дерево, я спробувала підняти валізку за ручку, але вона була занадто важкою.
Раптом великі, сильні руки перехопили шкіряну ручку просто з-під моїх пальців.
Я рвучко підняла голову. Артур, не звертаючи жодної уваги на червоний слід від мого ляпаса на своїй щоці і на те, що його пальто вже наскрізь промокло, легко підхопив валізку.
— Біжимо! — крикнув він крізь гуркіт грому. — Показуй дорогу!
Ми бігли крізь шторм порожніми вулицями містечка. Вітер збивав з ніг, холод пробирав до кісток, але Артур не відставав ні на крок, закриваючи мене своїм широким тілом від найсильніших поривів. Щойно ми залетіли на мій ґанок, я тремтячими руками вставила ключ у замок. Ми ввірвалися в будинок, і я з усієї сили зачинила за нами двері, відрізаючи нас від бурі.
У ту ж секунду лампочка під стелею жалібно блимнула — і згасла. Будинок поринув у густу напівтемряву. Містечко знеструмило.
Ми стояли в коридорі, важко дихаючи. З нас обох стікали потоки води, утворюючи калюжі на дерев’яній підлозі. Тиша всередині, у порівнянні з ревом шторму знадвору, здавалася оглушливою.
— Я... я розпалю камін, — мій голос тремтів від холоду і напруги.
Я пройшла у вітальню, намагаючись не дивитися на нього. Опустилася навколішки перед старим каміном і почала складати дрова. Руки не слухалися. Сірник ламався один за одним.
Артур тихо підійшов ззаду. Він опустив мамину валізку на підлогу, скинув наскрізь мокре пальто і став поруч зі мною на коліна. Його великі, замерзлі пальці м’яко накрили мої тремтячі руки. Він обережно забрав у мене коробку сірників, сам чиркнув і підніс вогонь до паперу.
Полум’я спалахнуло, кидаючи теплі золотисті відблиски на наші обличчя.
Я одразу ж відсахнулася, обхопивши себе руками, і втиснулася спиною в старе крісло. У світлі вогню я побачила те, що не встигла розгледіти на пляжі. Це більше не був той владний, беземоційний мільярдер. Його ідеальна броня розлетілася на друзки. Він виглядав абсолютно виснаженим.
— Лівіє... — його голос був тихим, надтріснутим. Він дивився мені просто в очі, і в його льодяно-сірому погляді плескалася така відчайдушна провина, що мені стало боляче дихати. — Те, що я говорив тобі через двері... це лише частина.
Він сперся ліктями на коліна, схиливши голову. — Коли я побачив ті записи з камер... Коли почув від Яни, що ти відмовилася від грошей і прийняла весь удар на себе тільки для того, щоб захистити Томаса від преси... я зрозумів, що власними руками знищив єдине справжнє, що було в моєму житті.
Він підняв на мене очі. — Маркус за ґратами, він більше ніколи не наблизиться до тебе. Картини твоєї мами у повній безпеці в моєму приватному сховищі. Але єдине, чого я не можу виправити — це те, що зробив із тобою я. Ти відреставрувала моє серце, Лівіє. А я розбив твоє.
Мої руки ще міцніше обхопили плечі. Усередині мене боролися дві сили: бажання кинутися йому на шию і паралізуючий страх. Я пам’ятала, як боляче падати.
— Ти думаєш, цього достатньо? — мій голос затремтів, але я змусила себе дивитися йому в очі. — Ти приїхав сюди, сидів під моїми дверима... Але де впевненість, Артуре? Де впевненість, що ти знову мене не покинеш? Що за місяць чи рік хтось не підкине чергову брехню, і ти знову не виставиш мене під зливу, навіть не вислухавши?
Артур зблід ще більше. Він повільно піднявся, зробив крок до мене і, не наважуючись торкнутися, навис наді мною, спираючись руками на підлокітники мого крісла.
— Не буде ніякої брехні, — його голос зірвався на хрипкий, відчайдушний шепіт. — Бо більше немає сумнівів. Я кохаю тебе, Лівіє.
Моє серце зупинилося.
— Ти кричала мені це тієї ночі, а я був занадто сліпим і травмованим, щоб повірити, — Артур дихав важко, його очі гарячково бігали по моєму обличчю. — Я кохаю тебе так сильно, що не можу дихати, коли тебе немає поруч.
Я не витримала. Уся та лють і образа, які тримали мене на ногах цей місяць, розсипалися на попіл. Я простягнула руки і вчепилася в комір його вологої сорочки, різко притягуючи його до себе.
Його губи накрили мої. Це був не просто поцілунок — це був вибух. Шалений, відчайдушний поцілунок двох людей, які ледь не втратили одне одного назавжди. Його гарячі руки миттєво обхопили моє обличчя, а потім ковзнули на талію, притискаючи мене до себе так міцно, ніби я могла зникнути. Смак дощу, солі і його парфумів закрутив мені голову.
Але раптом страх знову вдарив по нервах. Я рвучко розірвала поцілунок і відштовхнула його, важко хапаючи повітря.
— Мені страшно, Артуре, — прошепотіла я, ховаючи обличчя в долонях. — Мені так страшно знову тобі повірити.
Він не відступив. Замість цього він опустився на одне коліно просто перед моїм кріслом, обережно, але наполегливо відвів мої руки від обличчя і притягнув мене до своїх грудей. Він обійняв мене з такою нищівною, відчайдушною силою, закопуючись обличчям у моє волосся, що я чула, як шалено б’ється його серце.
— Я знаю, — прошепотів він мені в саму верхівку. — Я знаю, Лівіє. Я буду доводити тобі це щодня, стільки, скільки знадобиться. Я більше нікуди не піду.
Він повільно відсторонився, але лише для того, щоб зазирнути мені в очі. Його пальці обережно торкнулися моєї холодної, мокрої щоки.
— Я ніколи в житті не казав цих слів по-справжньому. Нікому, — його голос став ще глибшим, проникаючи в кожну клітинку мого тіла. — Мій шлюб був угодою, стабільною ілюзією. А коли сталася та пожежа, коли я дізнався про її таємниці і зраду... я вирішив, що жінки приносять лише біль і хаос. Я викреслив почуття. Замкнув себе в сейф. Я перетворив себе на машину, якій неможливо зробити боляче.
#239 в Любовні романи
#113 в Сучасний любовний роман
#50 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 11.11.2026