Розділ 3

Я зробила крок уперед. Важкі дубові двері зачинилися за моєю спиною з ледь чутним клацанням, остаточно відрізаючи мене від зовнішнього світу.

Кабінет потопав у напівтемряві. Важкі штори були щільно засунуті, не пропускаючи жодного променя сірого ранкового світла. Єдиним джерелом освітлення була масивна настільна лампа із зеленим склом, яка вихоплювала з темряви ідеальний порядок на столі з чорного дерева.

І чоловіка, який стояв біля вікна.

Він повільно обернувся. Артур Грейвен наживо виглядав ще більш лякаюче, ніж на розмитих знімках у ділових журналах. Високий, широкоплечий, із хижою, бездоганною поставою. Тіні різко ламалися на його обличчі, підкреслюючи безкомпромісну чіткість вилиць та підборіддя, а пронизливий, льодяно-сірий погляд миттєво прикував мене до місця. Під ідеально скроєним темним піджаком виднілася чорна сорочка, верхній ґудзик якої був розстебнутий — єдина, ледь помітна вільність у його абсолютно контрольованому образі.

Він не привітався. Його погляд ковзнув по моєму розтріпаному волоссю, вологій вітрівці та металевому кейсу, який я досі судомно притискала до грудей.

Грейвен підійшов до столу, сперся на нього обома руками і зронив крижаним тоном:

— Жодної преси і телефонів. Заборонено блукати маєтком і ставити питання прислузі.

Його голос був низьким, вібруючим, і від нього по шкірі побіг мороз.

— І головне, — він зробив паузу, дивлячись мені прямо в очі. — Ніколи не наближайся до замкненої кімнати в західному крилі.

Я витримала цей погляд, хоча нігті до болю впивалися в долоні. Відчуття власної безпорадності, втрата майстерні, крижаний прийом Річарда — усе це раптом спалахнуло всередині гарячою хвилею протесту.

— А якщо я відмовлюсь? — з викликом запитала я, роблячи крок йому назустріч.

На його ідеальному обличчі не здригнувся жоден м'яз. Очі лише ледь помітно примружилися, вивчаючи мене.

— Ти не відмовишся, Лівіє, — тихо, вбивчо спокійно відповів він. — Тобі потрібні гроші.

— Звідки... — я затнулася, відчувши, як усередині все стискається від обурення.

— Моя служба безпеки перевіряє кожного, хто має переступити поріг цього дому, — холодно пояснив він, плавно посунувши по стільниці чорну теку і поклавши поруч важку ручку із золотим пером. — Я знаю про ваші фінансові проблеми, міс Рейд. Знаю про борги вашої покійної матері. І знаю, що ваш дядько, Маркус Рейд, планує продати майстерню в п'ятницю. Я купую ваш талант і ваш час. Натомість ви отримуєте суму, яка назавжди закриє рот кредиторам. Читай. Підписуй.

Мене ніби облили крижаною водою. Він оголив моє життя, розклав його на цьому столі, як сухий фінансовий звіт. Метал ручки обпік пальці холодом. Я швидко пробігла очима по жорстких пунктах контракту: повна ізоляція, заборона залишати територію, величезні штрафи за розголошення.

П'ятдесят тисяч авансу будуть переказані на мій рахунок одразу. Але мій телефон у Річарда.

— Мій телефон забрали, — різко промовила я, зупинивши ручку над папером. — Мені потрібно переказати гроші Маркусу. Якщо я цього не зроблю, майстерню продадуть. Як я зв'яжуся з банком без телефона і без виходу за територію?

— Річард уже отримав інструкції, — беземоційно відрізав Грейвен. — Щойно чорнило висохне, мій фінансовий відділ перекаже необхідну суму на рахунок вашого дядька, вказавши вас платником. Більше вас це питання не стосується. Ваш єдиний фокус — реставрація.

Він перекрив мені всі шляхи. Позбавив будь-якого контролю. Я зціпила зуби і різко вивела свій підпис на останній сторінці контракту.

— Тільки ділові стосунки, містере Грейвен, — промовила я, кидаючи ручку на стіл. — Я відновлю портрет, заберу залишок гонорару, і ми розійдемося.

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся. Він висмикнув теку з-під моїх рук.

— Саме так. А тепер ідіть за мною.

Він розвернувся і підійшов до масивних подвійних дверей у глибині кабінету. Я підхопила свій металевий кейс і пішла слідом.

Ми опинилися у просторій студії з панорамними вікнами, які давали ідеальне, розсіяне світло. Тут пахло свіжим деревом, розчинниками і чимось невловимо гірким. Посеред кімнати стояв великий мольберт, накритий щільною темною тканиною.

Грейвен підійшов до нього. Його спина раптом напружилася, наче він готувався до фізичного удару. Твердим, але якимось надто різким рухом він стягнув тканину.

Я зробила крок уперед, і в мене перехопило подих. Професійний інтерес миттєво витіснив і страх, і злість.

Полотно було в жахливому стані. Третина картини була вкрита густим, запеченим шаром чорної кіптяви. У правому нижньому куті фарба пішла пухирями від екстремальної температури, а лак потьмянів і потріскався, утворивши моторошну павутину. Але крізь цей руйнівний шар попелу і болю дивилися очі. Неймовірні, теплі очі жінки, чия усмішка була назавжди схована під вугільним нальотом.

Я машинально поставила кейс на стіл і підійшла впритул, обережно ведучи пальцем за міліметр від пошкодженого полотна.

— Вогонь майже дістався ґрунту... — прошепотіла я, оцінюючи масштаб катастрофи. — Знімати кіптяву доведеться мікроскопічними шарами, інакше пігмент просто обсиплеться. Лак повністю деградував. На це підуть тижні кропіткої роботи, містере Грейвен. Це справді ювелірна праця.

Він стояв поруч, і я фізично відчула, як від нього віє холодом, що не мав нічого спільного з температурою в кімнаті. Його погляд був прикутий до обгорілого жіночого обличчя. У цих льодяних очах на мить промайнуло щось таке глибоке і зламане, що мені стало моторошно.

— Тому ви тут, міс Рейд, — його голос прозвучав глухо, майже невпізнанно. Він різко відвернувся від картини, наче більше не міг на неї дивитися. — Усі необхідні матеріали в шафах. Якщо чогось бракує, складіть список для Річарда.

Він попрямував до виходу, але на порозі завмер.

— Поверніть її, — кинув він, не обертаючись.

Двері зачинилися. Я залишилася одна у просторій студії, наодинці з пошкодженим полотном, професійним кейсом та примарою жінки, яку так відчайдушно хотів повернути цей безжальний чоловік.