Розділ 2

Наступний ранок зустрів мене низьким, свинцевим небом. Старий приміський автобус підкинув мене на черговій вибоїні, і я міцніше стисла ручку свого металевого кейса.

Поїздка тривала майже дві години. Ми давно залишили позаду галасливе місто з його заторами. Краєвид за брудним склом змінився: з'явилися охайні, хоч і старенькі будиночки, яскраві вивіски дрібних крамниць. Це було не якесь глухе село, а цілком гомінке, затишне провінційне містечко, яке з усіх боків обіймав густий хвойний ліс. Зв'язок на телефоні, щоправда, тут стрибав від однієї поділки до повного нуля.

— Кінцева! — гукнув водій, зупиняючи автобус біля автозаправки на краю міста. — Далі рейсу немає.

Я вийшла на вулицю, щулячись у вітрівці від вогкого вітру. Під навісом заправки стояв симпатичний місцевий хлопець у шкіряній куртці. Він мляво палив, спираючись на автомат із кавою, і з відвертою, але дружньою цікавістю розглядав мене.

Я підійшла ближче, намагаючись триматися впевнено.

— Перепрошую, — звернулася я, простягаючи йому телефон із відкритою картою, що не завантажувалася. — Підкажете дорогу? GPS тут зовсім не ловить.

Хлопець випустив струмінь диму, примружився і глянув на мій екран. Його розслаблена усмішка раптом змінилася на здивування.

— Ти жартуєш? — він зміряв мене поглядом, затримуючись на важкому кейсі. — Чорний пагорб? Маєток Грейвена?

— Саме так, — твердо відповіла я. — Мені туди. Скільки ще йти?

Хлопець нервово загасив недопалок і похитав головою.

— Півтора кілометра вгору цією дорогою, прямо в ліс. Вона приведе тебе до воріт. Але, слухай, дівчино... Я не знаю, хто ти і що там забула, але місце моторошне. Особливо після тієї пожежі. Господар звідти майже не виходить, справжній привид.

Він зробив паузу, а потім його тон раптом пом'якшав, і на обличчя повернулася привітна усмішка.

— Мене Джейк звати, до речі. Якщо тобі там раптом стане самотньо, або просто захочеться втекти від тих похмурих стін і поговорити з нормальними людьми — приходь до нас. Щоп'ятниці ми збираємося в місцевому пабі. Там караоке, класна музика, випивка, завжди весело. Будемо раді бачити.

Ця несподівана гостинність трохи зігріла.

— Дякую, Джейку, — я ледь помітно усміхнулася, перекидаючи сумку через плече. — Я Лівія. Але я туди працювати приїхала, а не розважатися.

— Ну, моє діло запропонувати! — гукнув він мені вслід, коли я вже рушила до лісу. — Якщо цей відлюдник тебе не з'їсть, чекатиму в п'ятницю!

Його слова ще трохи лунали у вухах, поки дорога не пірнула в густий туман. Ліс нависав над головою, створюючи відчуття замкнутого простору. Важкий кейс відтягував руку, але я не дозволяла собі зупинятися.

Нарешті дерева розступилися. Попереду височіли велетенські ковані ворота. А за ними, ховаючись у сизому тумані, стояв маєток Грейвена. Похмурий, готичний, з вузькими вікнами, які дивилися на мене, як сліпі очі. Одне крило будинку було помітно темнішим — там на камені досі виднілися сліди старої кіптяви.

Я підійшла ближче, шукаючи кнопку домофона, але металевий замок раптом клацнув сам собою. Важкі стулки безшумно розійшлися.

На території не було жодної живої душі. Лише ідеально рівний гравій. Я зробила невпевнений крок усередину, і тієї ж миті ворота за моєю спиною різко зачинилися з таким гуркотом, що я підскочила. Шлях назад було відрізано.

Я обернулася. І тоді з густого туману просто на мене безшумно вийшла гігантська чорна тінь.

Це був пес. Величезний, схожий на вовка. Він вишкірив ікла, видавши низьке, вібруюче гарчання. Звір пригнувся, готуючись до стрибка.

Я заціпеніла. Сумка випала з моїх рук на мокрий гравій.

— Данте, місце, — прорізав туман сухий, абсолютно беземоційний голос.

З імли, всього за кілька кроків від вишкіреного звіра, виступила чоловіча постать. Чоловік, який наблизився до мене, був одягнений у бездоганно випрасуваний сірий костюм і тримався з такою холодною відстороненістю, ніби напад гігантського пса був просто пунктом у його розкладі.

— Сподіваюся, ви не надто злякалися, міс Рейд, — рівно промовив він. — Данте чудово видресируваний. Він би не розірвав вас без прямого наказу.

Я змусила себе глибоко вдихнути, хоча коліна досі зрадницьки тремтіли.

— Яке полегшення, — вирвалося в мене з нервовим сарказмом. Я гордо підняла підборіддя. — Тоді передайте вашому босу, що його гостинність просто вражає.

Річард ніяк не відреагував на мою шпильку.

— Ви запізнилися на шістнадцять хвилин. Містер Грейвен не терпить порушень графіка. Підніміть свої речі і йдіть за мною.

Він розвернувся і рушив до масивних дубових дверей парадного входу. Пес слухняно пішов за ним. Я тремтячими руками підняла свою стару сумку і покрокувала слідом.

Коли ми переступили поріг, важкі двері з глухим стукотом зачинилися. Усередині маєток нагадував елітний склеп. Темне дерево, високі стелі, важкі оксамитові штори. Повітря здавалося настільки промерзлим, що я мимоволі обхопила себе руками.

Річард безшумно йшов попереду довгим коридором, доки не зупинився біля високих двостулкових дверей із чорного дуба. Він не постукав одразу. Натомість він повернувся до мене і простягнув руку долонею догори.

— Телефон.

— Що? — я напружилася, інстинктивно притиснувши руку до кишені куртки.

— Ваш мобільний телефон, міс Рейд. За правилами контракту, він залишатиметься в мене. Жодних зовнішніх контактів.

Я зціпила зуби. П'ятдесят тисяч. У мене був лише тиждень, щоб віддати їх Маркусу. Якщо я віддам телефон зараз, як я перекажу аванс? Я вже хотіла почати сперечатися, але розуміла — ця людина-машина не поступиться.

Я неохоче витягла з кишені старенький смартфон і з силою вклала в його долоню.

Річард сховав телефон у внутрішню кишеню піджака, після чого двічі коротко постукав у двері й відчинив їх.

— Міс Рейд прибула, містере Грейвен, — сухо відзвітував він і відступив убік, звільняючи мені прохід.