Розділ 1

Дощ заливав обличчя, змішуючись зі сльозами злості, які я відчайдушно намагалася стримати. Холодні краплі затікали за комір старенької вітрівки, але я не звертала на це уваги. Уся моя свідомість була прикута до двох кремезних чоловіків у брудних комбінезонах, які господарювали в моєму житті.

— Обережніше з цим підрамником! — мій голос зірвався на хриплий крик, потонувши у гуркоті грому.

Вантажники навіть не озирнулися. Вони грубо виштовхнули у двері масивний дубовий мольберт — той самий, за яким моя мати провела останні двадцять років свого життя, створюючи неймовірні полотна. Старе дерево жалібно скрипнуло, коли один із чоловіків необережно вдарив його об одвірок.

— Лівіє, дитинко, не роби сцен. Це виглядає жалюгідно, — пролунав над вухом знайомий, вкрадливий голос.

Дядько Маркус стояв під великою чорною парасолькою, яку над ним дбайливо тримав водій. Він гидливо обминав калюжі своїми ідеально начищеними туфлями з дорогої шкіри, наче боявся, що бідність цього району прилипне до його підошов.

— Ти заклав її майстерню! — я рвонулася до нього, не контролюючи гніву.

Один із вантажників миттєво перегородив мені шлях і грубо штовхнув у плече. Мої старі кросівки ковзнули по мокрому асфальту. Я втратила рівновагу і боляче вдарилася колінами об жорсткий бордюр. Брудний потік води миттєво просочив джинси, обпікаючи шкіру холодом, але фізичний біль був нічим порівняно з тим, що розривало груди.

— Це був її спадок! — крикнула я, піднімаючи голову. Дощ змивав з мого обличчя залишки самовладання. — Єдине, що залишилося після неї. Ти не мав жодного права!

Маркус зневажливо поправив ідеально зав'язану краватку. На його м'ясистому обличчі грала слизька посмішка переможця.

— Юридичні документи кажуть зовсім інше, моя люба племіннице. Твоя мама була, безперечно, талановитою художницею. Але як бізнесвумен — повний нуль. Її лікування коштувало дорого. Дуже дорого. Борги потрібно віддавати, Лівіє.

— Я виплачувала їх! Я бралася за кожне замовлення з реставрації, працювала ночами...

— Копійки, — перебив він, гидливо зморщивши ніс. — Мені набридло чекати. До речі, я не монстр, як ти звикла вважати. У тебе є рівно тиждень, щоб викупити це приміщення назад. Всього п'ятдесят тисяч доларів. Знайдеш гроші — майстерня твоя. Не знайдеш... у п'ятницю сюди заїде новий власник. Здається, він планує відкрити тут автомийку.

Він розсміявся. Цей сміх ударив мене сильніше за падіння на асфальт. Автомийка. Місце, де пахло лляною олією, скипидаром і натхненням, де мама вчила мене розрізняти відтінки охри і кобальту, перетвориться на бетонну коробку з мильною водою.

— Ти поплатишся за це, Маркусе, — прошипіла я, піднімаючись на затерплі ноги.

— Бережи себе, Лівіє. І не застудися.

За годину все було скінчено. Залишки маминих картин і моїх робочих матеріалів безжально закинули у фургон. На вхідних дверях брязнув важкий металевий ланцюг із масивним навісним замком. Машини дядька розчинилися в темряві нічного міста, залишивши мене одну під безжальною зливою.

П'ятдесят тисяч доларів. Для мене, двадцятичотирирічної реставраторки, яка перебивалася відновленням старих ікон для місцевих церков та дрібними замовленнями від антикварів, це була астрономічна сума.

Я обхопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Холод пробирав до кісток, але всередині горіла справжня пожежа. Вони забрали все. Проте Маркус не знав одного маленького секрету цієї будівлі.

Обійшовши майстерню з чорного входу, я пірнула в густу тінь між стіною та старим сміттєвим баком. Тут було сухо. Я звично намацала щілину у вологій цегляній кладці біля підвального вікна. Це була моя дитяча схованка, про яку знала лише мама. Одне сильне зусилля, ривок — і стара іржава решітка зі скреготом піддалася.

Я протиснулася у вузький отвір, обдираючи лікті до крові, і м'яко приземлилася на вкриту пилом підлогу. Темрява майстерні зустріла мене знайомим запахом старого дерева, розчинників та пилу. Але тепер цей простір був мертвим. Порожнім. Ніби з нього вирвали серце.

Увімкнувши ліхтарик на телефоні, я пройшла до кута, де раніше стояв мамин стіл. Опустилася на коліна. Пальці намацали ледь помітний стик між дошками паркету. Підчепивши дошку ключем від квартири, я відкинула її вбік і засунула руку в схованку.

Мої пальці торкнулися холодного металу. Я витягла на світло важкий металевий кейс — мамину професійну валізу реставратора. Там лежали старовинні скальпелі, рідкісні пензлі з колонку, спеціальні шпателі та формули її авторських лаків. Це було те, що робило мене майстром. Те, без чого я була б просто дівчинкою з вулиці. Маркус не отримає їх нізащо.

Притиснувши брудний кейс до грудей, я сіла просто на підлогу. Адреналін почав відступати, залишаючи після себе пекучу порожнечу. Сльози, які я так довго стримувала, нарешті прорвалися. Я плакала від безсилля, від болю втрати і від тотального нерозуміння, як жити далі. Я підвела маму. Я не змогла зберегти її спадок.

Тишу порожньої кімнати різко розірвав вібраційний дзвінок телефону в моїй кишені.

Я здригнулася, наче від удару. Світло екрана різало заплакані очі. На дисплеї світився невідомий номер. Першою думкою було скинути — мабуть, це Маркус вирішив добити мене черговою знущальною фразою. Але щось змусило мене провести пальцем по екрану.

— Слухаю, — прохрипіла я. Голос звучав жалюгідно, зірвано.

— Лівія Рейд? — голос на тому кінці дроту був сухим, вивіреним, ідеально модульованим. Жодної емоції. Тільки холодний професіоналізм.

— Так. Хто це?

— Мене звати Річард. Я представляю інтереси містера Артура Грейвена.

Ім'я вдарило по свідомості, змусивши мене випрямити спину. Артур Грейвен. Мільярдер, фінансист, інвестор. Людина, чиє прізвище щомісяця з'являлося на обкладинках ділових журналів, а обличчя майже ніколи не потрапляло в об'єктиви папараці. Ходили чутки, що після страшної пожежі кілька років тому він став абсолютним самітником, керуючи своєю імперією з-за зачинених дверей.