Вдома
Залишати нерухомих чиновників на палубі було не можна, і Гнилозуб вирішив, що найпростіше буде скинути їх за борт. Потім він згадав, що палуба височіє над землею на дві тисячі ліктів, і так само швидко вирішив, що ні.
— Спустимось на землю, — сказав він. — Там їх хтось підбере.
— Вибачте, — тихо озвався сер Гонорій, — а хто саме підбере імперських інспекторів, які щойно двічі порушили закон?
— Їхні колеги.
— Їхні колеги, — повільно сказав Протокол, — теж у печатках.
Міркувати було ніколи. «Мокра Мрія», що вперше за довгі роки відчула небо, відмовлялась летіти туди, куди її спрямовували, і охоче кружляла над будь-якою вежею, схожою на щоглу. Тож посадку обрали на тому місці, де корабель опустився сам: над селом Остання Бочка.
Село, як і слід було очікувати, зустріло їх хвилею гамору. Усі мешканці вибігли на майдан: діти, селянки, дід із ціпком, навіть коза, яка дивилася на небо з виразом цілковитого нерозуміння. Староста Тихон Недолік, що бачив від самого ранку, як із неба до нього наближається величезний чорний корабель, стояв посеред площі й не знав, що йому робити: вклонитись, втекти чи записатися на реєстрацію.
— Герой повернувся! — вигукнув він нарешті, і натовп здригнувся від захоплення.
— Я не герой, — втомлено відповів Гнилозуб, спускаючись трапом. — Я голова держави.
— Держави? — перепитав староста.
— Корабельної. Одноосібної. Проти волі.
Обрання
Село вирішило справу за п'ять хвилин. Правда, до цього довелося п'ять разів переказати все, що трапилось, причому Протокол встигав доповнювати найцікавіше, а сер Гонорій при цьому встигав вибачатися за кожну подробицю.
Врешті староста урочисто підняв руки.
— Громадо! Цей чоловік упав до нас із неба. Він привів із собою гобліна, дракона й ельфійку. Він знищив банду розбійників, повернув гроші містянам і переміг Імперію печатками. Тож, за давнім звичаєм Остання Бочка, нам лишається лише одне.
— Яке? — підозріло спитав Гнилозуб.
— Обрати вас капітаном!
Натовп заревів. Хтось підкинув капелюха. Хтось заплакав. Гоблін Золото, який нарешті почувався серед своїх, радісно підстрибнув і вчепився комусь в чуприну.
— Це не звичай, — тихо зауважила Іліріель, — це, здається, вони щойно придумали.
— Але звучить гарно, — відповів Золото.
Гнилозуб подивився на радісний натовп, на щасливі обличчя, на дітей, що тягнули до нього руки, і відчув те, чого не відчував ніколи: щось схоже на відповідальність. Це було страшно. Це було неприємно. Це підкралося непомітно, як сонливість після третьої кварти рому.
— Добре, — сказав він. — Але в мене будуть умови.
— Які? — спитав староста.
— По-перше, я не герой. По-друге, я не король. По-третє, я не відповідаю за те, що трапиться з вашими курми.
— А ми ж і не просили!
— Знаю. Просто на всякий випадок.
Відкуп
Наступного ранку, на майдані, під дубом, що ніколи не бачив справжньої республіки, Гнилозуб скликав перші збори нової держави. Іліріель вела протокол у записнику. Золото розносив склянки. Сер Гонорій стояв біля столу, високо піднявши щит, на випадок, якщо хтось із мешканців раптом виявиться чиновником. Протокол сидів на найвищій гілці й записував на пам'ять усе, що чув.
На порядку денному було одне питання: як назвати державу.
— «Республіка Гнилозуба», — запропонував староста.
— Забагато Гнилозуба, — похитав головою Гнилозуб. — Нехай буде «Вільна Спілка Тих, Кому Не Пощастило».
— Це забагато слів.
— Тоді «Вільна Спілка». І всі.
— А чого вільна? — спитала Іліріель.
— Від довідок.
Усі проголосували одноголосно. На серветці, що її хтось випадково знайшов у кишені, Іліріель вивела першу статтю: «Усі вільні від довідок». Друга: «Ром не оподатковується». Третя, дописана за ініціативою гобліна: «Золото належить тому, хто його знайшов, а не тому, хто його задекларував». Четверта: «Хто питає, яка частка, той не винен».
На цьому місці староста Тихон обережно кашлянув.
— А податки? — запитав він. — Державі ж потрібні податки.
Гнилозуб повільно повернув голову до нього.
— Які ще податки?
— Ну… щоб утримувати вартових, дороги, школу…
— У нас нема школи.
— У нас буде.
Гнилозуб важко замислився. Він, звісно, знав, що таке податки: його власні жертви іноді називали це словом, яке не можна було повторити при дітях. Але слово було страшне, а ось «відкуп»…
— Відкуп, — сказав він нарешті. — Це не податок. Це… добровільна плата за те, щоб тебе не грабував чужий.
— А хто грабує? — не зрозумів староста.
— Ніхто! — пояснив Гнилозуб. — Саме так воно й працює.