Республіка Гнилозуба

Том 1 «Остання бочка» Розділ 10. Мер, капітан, прокляття

Вдома

Залишати нерухомих чиновників на палубі було не можна, і Гнилозуб вирішив, що найпростіше буде скинути їх за борт. Потім він згадав, що палуба височіє над землею на дві тисячі ліктів, і так само швидко вирішив, що ні.

— Спустимось на землю, — сказав він. — Там їх хтось підбере.

— Вибачте, — тихо озвався сер Гонорій, — а хто саме підбере імперських інспекторів, які щойно двічі порушили закон?

— Їхні колеги.

— Їхні колеги, — повільно сказав Протокол, — теж у печатках.

Міркувати було ніколи. «Мокра Мрія», що вперше за довгі роки відчула небо, відмовлялась летіти туди, куди її спрямовували, і охоче кружляла над будь-якою вежею, схожою на щоглу. Тож посадку обрали на тому місці, де корабель опустився сам: над селом Остання Бочка.

Село, як і слід було очікувати, зустріло їх хвилею гамору. Усі мешканці вибігли на майдан: діти, селянки, дід із ціпком, навіть коза, яка дивилася на небо з виразом цілковитого нерозуміння. Староста Тихон Недолік, що бачив від самого ранку, як із неба до нього наближається величезний чорний корабель, стояв посеред площі й не знав, що йому робити: вклонитись, втекти чи записатися на реєстрацію.

— Герой повернувся! — вигукнув він нарешті, і натовп здригнувся від захоплення.

— Я не герой, — втомлено відповів Гнилозуб, спускаючись трапом. — Я голова держави.

— Держави? — перепитав староста.

— Корабельної. Одноосібної. Проти волі.

Обрання

Село вирішило справу за п'ять хвилин. Правда, до цього довелося п'ять разів переказати все, що трапилось, причому Протокол встигав доповнювати найцікавіше, а сер Гонорій при цьому встигав вибачатися за кожну подробицю.

Врешті староста урочисто підняв руки.

— Громадо! Цей чоловік упав до нас із неба. Він привів із собою гобліна, дракона й ельфійку. Він знищив банду розбійників, повернув гроші містянам і переміг Імперію печатками. Тож, за давнім звичаєм Остання Бочка, нам лишається лише одне.

— Яке? — підозріло спитав Гнилозуб.

— Обрати вас капітаном!

Натовп заревів. Хтось підкинув капелюха. Хтось заплакав. Гоблін Золото, який нарешті почувався серед своїх, радісно підстрибнув і вчепився комусь в чуприну.

— Це не звичай, — тихо зауважила Іліріель, — це, здається, вони щойно придумали.

— Але звучить гарно, — відповів Золото.

Гнилозуб подивився на радісний натовп, на щасливі обличчя, на дітей, що тягнули до нього руки, і відчув те, чого не відчував ніколи: щось схоже на відповідальність. Це було страшно. Це було неприємно. Це підкралося непомітно, як сонливість після третьої кварти рому.

— Добре, — сказав він. — Але в мене будуть умови.

— Які? — спитав староста.

— По-перше, я не герой. По-друге, я не король. По-третє, я не відповідаю за те, що трапиться з вашими курми.

— А ми ж і не просили!

— Знаю. Просто на всякий випадок.

Відкуп

Наступного ранку, на майдані, під дубом, що ніколи не бачив справжньої республіки, Гнилозуб скликав перші збори нової держави. Іліріель вела протокол у записнику. Золото розносив склянки. Сер Гонорій стояв біля столу, високо піднявши щит, на випадок, якщо хтось із мешканців раптом виявиться чиновником. Протокол сидів на найвищій гілці й записував на пам'ять усе, що чув.

На порядку денному було одне питання: як назвати державу.

— «Республіка Гнилозуба», — запропонував староста.

— Забагато Гнилозуба, — похитав головою Гнилозуб. — Нехай буде «Вільна Спілка Тих, Кому Не Пощастило».

— Це забагато слів.

— Тоді «Вільна Спілка». І всі.

— А чого вільна? — спитала Іліріель.

— Від довідок.

Усі проголосували одноголосно. На серветці, що її хтось випадково знайшов у кишені, Іліріель вивела першу статтю: «Усі вільні від довідок». Друга: «Ром не оподатковується». Третя, дописана за ініціативою гобліна: «Золото належить тому, хто його знайшов, а не тому, хто його задекларував». Четверта: «Хто питає, яка частка, той не винен».

На цьому місці староста Тихон обережно кашлянув.

— А податки? — запитав він. — Державі ж потрібні податки.

Гнилозуб повільно повернув голову до нього.

— Які ще податки?

— Ну… щоб утримувати вартових, дороги, школу…

— У нас нема школи.

— У нас буде.

Гнилозуб важко замислився. Він, звісно, знав, що таке податки: його власні жертви іноді називали це словом, яке не можна було повторити при дітях. Але слово було страшне, а ось «відкуп»…

— Відкуп, — сказав він нарешті. — Це не податок. Це… добровільна плата за те, щоб тебе не грабував чужий.

— А хто грабує? — не зрозумів староста.

— Ніхто! — пояснив Гнилозуб. — Саме так воно й працює.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше