Республіка Гнилозуба

Том 1 «Остання бочка» Розділ 8. Корабель у пустелі

Реєстрація

Імперські чиновники піднімалися стежкою рівним строєм, як мурашки, що несуть на спинах гори паперу. Попереду йшов худий чоловік із довгим носом і двома рядами ґудзиків на мундирі. На грудях у нього висіла табличка: «ІНСПЕКТОР ПУНКТУАРІЙ. ЯКЩО ВИ ЦЕ ЧИТАЄТЕ, ВИ ВЖЕ ПОРУШУЄТЕ».

— Громадяни! — оголосив він, піднявши сувій. — На підставі Параграфа сімнадцятого імперського регламенту вам належить пройти перевірку документів і зареєструвати своє існування!

— Ми живі люди, — стримано повідомив сер Гонорій. — Ми не маємо звички реєструватися.

— Це порушення.

— Вибачте, але ми зайняті.

— Це подвійне порушення.

Гнилозуб перевів погляд на печеру, звідки долинало тихе, рівне сопіння. Потім на Іліріель, що стояла поряд і кусала нігті.

— Ти можеш закрити вхід? — прошепотів він.

— Заклинанням тиші, — ледь чутно сказала вона. — Але мені потрібно, щоб на мене ніхто не дивився.

— Усі дивитимуться на мене, — запевнив Гнилозуб.

Він зробив крок уперед і гучно, на всю гору, вигукнув:

— СЛУХАЙТЕ, ПАНОВЕ ЧИНОВНИКИ! Я, капітан Гнилозуб, у присутності свідків заявляю: я не маю при собі ні паперів, ні печаток, ні поваги до вашого начальства!

Усі, хто був на схилі, повернули голови до нього. Іліріель, непомітна, як тінь, випросталася, прошепотіла слово, і вхід у печеру м'яко затягнуло тонкою срібною плівкою.

[Іліріель Шепіт: «Печатка Тиші» (ур. 14).] [Дракон: спить далі.] [Чиновники: не чують нічого, що відбувається всередині.] [Система: вдалий відволікаючий маневр. Мабуть, уперше за весь ваш час у цьому світі.]

Інспектор Пунктуарій збліднів.

— Це образа посадової особи! — закричав він. — Усім загонам: затримати порушників!

— А тепер, — тихо сказав Гнилозуб, — тікаймо.

Утеча

Тікали вони так, як тікають люди, що ніколи не мали чіткого плану відступу: безладно, голосно й у різні боки. Сер Гонорій біг, регулярно озираючись і вибачаючись перед переслідувачами за те, що вони не встигають. Золото щосили тягнув мішок із монетами й мало не впав кілька разів. Іліріель щохвилини оберталася, щоб перевірити, чи дивиться на неї хтось, і щоразу з полегшенням виявляла, що ні. Протокол летів поруч і, на диво, мовчав: він теж хотів жити.

— Куди? — задихано крикнув сер Гонорій.

— Вниз! — гукнув Гнилозуб.

— Там пустеля!

— Тим краще! Там немає печаток!

Стежка круто обривалась донизу, і за кілька хвилин вони вже мчали по гарячому піску Пересохлого Моря. Позаду лунали крики чиновників: «Зупиніться! Це перевірка!» Потім голоси ставали все тихішими, бо імперські мундири, зшиті для кабінетів, а не для пустель, повільно починали злипатися від поту.

Врешті вони зупинилися. Піщані дюни тяглись до обрію, бліді й мовчазні. Над ними висіло сонце, велике й байдуже, як чиновник у відпустці.

— Це місце, — прохрипів Гнилозуб, ковтаючи повітря, — колись було морем?

— Так, — тихо мовила Іліріель, що вже почала читати з записника. — За літописами, Велике Море зникло одного ранку. Мудреці досі сперечаються чому.

— Його викреслили, — сказав голос, якого ніхто не очікував.

Усі озирнулися. Голос належав Протоколу, що сидів на плечі Гнилозуба й дивився кудись у піски.

— Помилка в реєстрі, — додав він. — Це записано в мене ще з моменту призначення, у службовій примітці.

Гнилозуб заціпенів.

— Тобто море викреслила… вона?

— Або хтось із її колег. Там не розбереш.

Гнилозуб довго мовчав. Потім повільно опустився на пісок і дивився перед собою з виразом людини, яка тільки-но дізналась, що її улюблений будинок скасували через друкарську помилку.

— Я сорок років, — глухо сказав він, — шукав це кляте море, щоб знову плавати. А воно просто… забули надрукувати?

— Вибачте, — тихо озвався сер Гонорій. — Мені дуже шкода.

Золото

Золото, що відпочивав неподалік, раптом підскочив і вчепився в Гнилозубів рукав.

— Капітане! Золото!

— Ти ж Золото.

— Я тут ні до чого! Тут золото! Багато! Воно блищить під піском, он там, за тією дюною!

Гнилозуб підвівся. В очах з'явився вогник, якого не було з самої Золотої Надії.

Вони побігли. За дюною, наполовину втоплений у піску, лежав величезний предмет. Спершу здалося, що це гора. Потім хтось помітив щогли. Потім борти. Потім розбите, але ще помітне позолочене різьблення на носі: русалка з мечем у руках і дуже сердитим виразом обличчя.

Це був корабель.

Справжній, величний, масивний військовий галеон із трьома щоглами, з облупленою чорною фарбою, потрісканим деревом і вицвілими вітрилами, що висіли, як стара білизна. На кормі був вирізьблений напис, місцями стертий піском: «МОКРА МРІЯ».

— Це… — прошепотів Гнилозуб і замовк.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше