Золота Надія
Місто Золота Надія було таким пишним, що Гнилозуб одразу запідозрив обман. Вулиці були вимощені білим каменем, дахи блищали позолотою, а над центральним майданом височіла будівля з колонами, на фасаді якої красувався напис: «БАНК ЗОЛОТА НАДІЯ. ВАШІ ГРОШІ У НАДІЙНИХ РУКАХ».
— Надійних, — повільно прочитав він. — Кому саме?
— Це лише маркетинг, — з надією сказав сер Гонорій.
— Це брехня, — одразу поправив Протокол. — Я чую її за версту.
Золото, що йшов позаду, ліг на бруківку й притулив до неї вухо.
— Тут золота багато, — прошепотів він. — Але воно чомусь тремтить.
— Золото не тремтить, — зауважила Іліріель.
— Це золото, яке боїться.
Гнилозуб кивнув так, наче почув щось цілком природне.
— Значить, план зрозумілий, — сказав він. — Заходимо тихо, ввічливо й акуратно. Ти, лицарю, говориш про лист. Ти, ельфійко, мовчиш і чекаєш сигналу. Я оглядаю сейф. Золото підгледить, що блищить, а ти, пташко, не відкриваєш рота.
— Я не пташка, — образився Протокол. — Я свідок.
— Свідки теж мовчать.
— Лише тоді, коли їм заплатять.
Операційний зал
Усередині банку було прохолодно, чисто й так тихо, що кроки відлунювали, як постріли. За довгим мармуровим прилавком сиділи клерки в однакових жилетках з однаковими посмішками, і кожен з них, коли вони ввійшли, одночасно підвів голову.
— Вітаємо в банку «Золота Надія»! — проспівали вони хором. — Чим можемо допомогти?
Сер Гонорій виступив уперед, вклонився й витягнув з-під плаща королівський лист.
— Шановні панове, я маю передати це вашому директору, але перш за все вибачаюсь за вторгнення…
— Директор зараз зайнятий, — холодно мовив старший клерк із надто гладенько зачесаним волоссям. — Зачекайте в залі для клієнтів.
— Це дуже люб'язно, — зрадів лицар.
— Це дуже підозріло, — тихо заперечив Гнилозуб.
Він повільно озирався. Сейфи, щільно замкнені. Охорона, надто міцна для звичайного банку. Клерки з мозолями на руках, якими, судячи з вигляду, ніколи не тримали пера, зате часто тримали щось значно важче. Над прилавком висів величезний портрет засновника банку: огрядний чолов'яга з мечем на поясі й виразом, який не обіцяв позик.
— Яке миле місце, — вимовив Гнилозуб, із підкресленою ввічливістю. — Ніби гніздо розбійників, тільки охайніше.
У ту ж мить він відчув, як повітря стало густим.
[Скіл «Слово — не горобець» активовано. Витрати: 2 ГП.] [Висловлювання зараховано як намір.] [Ефект: «Правда вилазить назовні».]
Маски
У залі щось клацнуло. Потім ще раз, і ще. Усі клерки одночасно підвелися, зняли з облич ввічливі посмішки й зірвали жилетки. Під ними виявилися шкіряні куртки, шрами та татуювання. Старший клерк провів рукою по голові, і гладенька зачіска зсунулася набік, виявивши лисину з татуюванням: «Серть».
— Це ти! — вигукнув Гнилозуб.
— Ти! — гаркнув той самий Серть, з якого ще не повністю обсипалася земля. — Ти скинув мене в яму!
— Я нікого не скидав. Це земля сама.
— Я вибирався звідти дві години!
З-за прилавка на всіх тихо виходили нові постаті. Банк «Золота Надія», як тепер було зрозуміло, весь складався з розбійників, які п'ять років брали відсотки з усього міста, а решту заховали в сейфі.
— Вибачте, — розгублено мовив сер Гонорій, — але чи правильно я розумію, що ви… не банкіри?
— Ні, лицарю, — оскалився Серть. — Ми кредитори.
— Це інше?
— Значно гірше.
У залі спалахнув справжній хаос. Розбійники кинулись уперед, дубці пішли в хід, а клерк із шрамом застрибнув на прилавок, виставивши ніж.
Бій
Сер Гонорій був найкращим бійцем, якого Гнилозуб бачив за обидва життя. Тільки у нього був один недолік: він вибачався перед кожним, кого бив.
— Вибачте! Пробачте, будь ласка! Ой, це було боляче? Мені дуже шкода! Ще одне, і ми квити!
Кожне його «вибачте» супроводжувалось ударом щита, після якого розбійники падали, як мішки.
— Він найвибачливіший вбивця в країні, — сумно визнав Протокол, ховаючись під прилавок.
Іліріель стояла біля колони, затиснувши в руках чарівну паличку. Її губи ворушились, але ніщо не відбувалося: занадто багато очей дивилося на неї, і сором, як завжди, глушив силу.
— Золото! — гукнув Гнилозуб, ухиляючись від дубця. — Відверни їх!
— Як?
— Придумай!
Гоблін на мить задумався, потім виліз на найближчий стіл, ухопив жменю монет із розсипаного під ногами мішка й високо підняв.
— ЗОЛОТО! — закричав він. — ХТО ХОЧЕ ЗОЛОТА? ТУТ ЙОГО БАГАТО! УСІМ ВИСТАЧИТЬ!
Усі в залі, на секунду, повернулися на крик. Розбійники, клерки, навіть сер Гонорій з піднятим щитом. Це була секунда, коли жодна пара очей не дивилася на Іліріель.