Дорога
До міста Золота Надія вела єдина дорога, яку король називав «головним трактом», а місцеві «тією канавою». Гнилозуб ішов по ній уже годину й підсумував так:
— Півтора дні на ногах без жодної кружки рому. Якщо це героїчна пригода, то мені вже набридло.
— Вибачте, — одразу озвався сер Гонорій. — Це моя провина. Я мав попередити, що тракт у поганому стані.
— Це не твоя провина.
— Але я вже вибачився, і мені від цього легше.
— Він вибачається за погоду, — шепнув Протокол Золоту. — Учора вибачався перед каменем.
— Камінь прийняв, — серйозно відповів лицар.
Золото, що йшов позаду й обнюхував кожне дерево в пошуках чогось блискучого, зненацька зупинився.
— Тут щось блищить.
Усі зупинилися.
— Де?
— У тому кущі. Двадцять кроків ліворуч. Невелике, золотаве. Здається, окуляри.
Гнилозуб примружився. Кущ ворухнувся, і з нього обережно виглянула дівчина-ельфійка з бірюзовим волоссям, у фіолетовому капелюсі, що був їй завеликий, і з виразом глибокого жаху, наче її щойно викрили на злочині.
— Мені дуже шкода, — прошепотіла вона так тихо, що ніхто нічого не почув.
— Вона каже, що їй шкода, — з готовністю переклав Протокол. — І що вона боїться нас більше, ніж ми її.
— Це правда, — ледь чутно підтвердила дівчина й червоніла, поки не стала схожою на помідор у капелюшку.
[Новий супутник: Іліріель Шепіт.] [Клас: чарівниця, ур. 14.] [Сором'язливість: 99.] [Упевненість: 2.] [Здатність: заклинання спрацьовують краще, коли ніхто не дивиться.] [Примітка: це неможливо влаштувати.]
Знайомство
Іліріель, як виявилося, була головним магом гільдії, якого гільдія надсилала в будь-яку партію з обов'язковою формулою: «Спробуйте, будь ласка, мене не помічати».
— Король попросив гільдію дати нам спеціаліста, — пояснив сер Гонорій. — Вона сама зголосилася, але ховається вже третій день.
— Чому? — спитав Гнилозуб.
— Бо там, де хтось є, — прошепотіла Іліріель, — вона не вміє чаклувати. Бо дивляться.
— Вона не вміє чаклувати, коли дивляться, — повторив Протокол голосно, на всю дорогу.
Ельфійка зіщулилася.
— А я, між іншим, можу не дивитися, — доброзичливо сказав Золото й заплющив одне око. — А чарувати можна?
— Н-ні, — відповіла вона. — Тобто… можна, але ви тоді одним оком дивитесь.
— Це ж півоком.
— Це вже перебір.
Продовжувати розмову, здавалося, було безглуздо. Тому Гнилозуб зробив єдине, що вмів у безвиході: вирішив діяти.
— Хай іде з нами, — сказав він. — Нехай чарує тоді, коли ми повернемося спиною.
— Але ж ви сказали «чарує»? — перепитала Іліріель.
— Сказав.
— І ви хочете, щоб я чарувала?
— Хочу.
Ельфійка раптом глибоко вдихнула, випросталась і прошепотіла:
— Тоді… я згодна.
Перше слово її голос зірвав, але далі пішло краще.
Розбійники
На повороті дороги з-за каміння вискочили троє здоровенних чоловіків із дубцями. Той, що стояв посередині, був височезний, у шкіряній жилетці й із татуюванням на лисині, яке мало означати «Смерть», а читалося як «Серть».
— Гроші або життя! — закричав він.
— Золото або життя, — виправив другий, нижчий, із шрамом.
— Гроші, золото й життя, — підсумував третій.
Гнилозуб подивився на них із цікавістю фахівця, що бачив чимало неотесаних колег.
— Так не грабують, — сказав він. — Спершу треба пояснити, що ви озброєні, потім дати час подумати, а вже тоді…
— Мовчи! — гаркнув Серть.
Сер Гонорій одразу виступив уперед.
— Шановні панове, ми не маємо наміру вам шкодити. Прошу вибачення за незручності, але чи не могли б ви…
— Мовчи теж!
— Звісно. Вибачте.
Іліріель вчепилася у плащ Золота й почала повільно відступати до кущів. Протокол приєднався до неї, бо любив ховатися за тими, хто сильніше боявся.
— Отже, — Гнилозуб потер руки, — доведеться вдатися до тактики.
Він звів руки догори й різко гукнув так, як гукав колись на кораблі, коли тонула шлюпка:
— Увага, екіпаж! Усі на мої сигнали! Перший залп по лівому борту, другий по правому, а ці бовдури… ЩОБ ПРОВАЛИЛИСЯ ПІД ЗЕМЛЮ!
Скіл «Слово — не горобець» цього разу не вагався ні секунди.
Земля під ногами розбійників розійшлася з тріском, і всі троє зникли в ямі, що з'явилася нізвідки. Там щось булькнуло, потім тихо зітхнуло. Із глибини долинув голос Серті:
— Нам тут нормально, дякуємо!