Розділ 4

Аріна залишилася сидіти в порожній кімнаті. Вона інстинктивно щільніше загорнулася в м'який чорний кашемір, що зберіг тепло його тіла, і на її губах повільно розпливлася задумлива, ледь помітна усмішка. Лондонський лід, здається, починав давати перші тріщини.

Десять хвилин перетворилися на чотири години виснажливої, емоційної битви.

Стіл Марка, який ще вранці нагадував ідеальну геометричну композицію, тепер був завалений роздруківками, маркерними ескізами та відкритими кошторисами. За вікном уже давно стемніло, офіс спорожнів, і лише в його кабінеті горіло м'яке світло настільної лампи.

— Це невиправданий ризик, Аріно, — Марк потер перенісся, дивлячись на цифри у фінальній графі. — Ви пропонуєте витратити тридцять відсотків бюджету на інтерактивну інсталяцію, ефективність якої ми не зможемо прорахувати заздалегідь. Аналітика цього не пропустить.

— Аналітика не купує емоції, Марку. Їх купують люди, — вона сиділа на краю крісла, підтягнувши під себе одну ногу. У його величезному светрі вона здавалася майже домашньою, але її очі палали абсолютною впертістю. — Якщо ми зробимо так, як пропонуєте ви — це буде безпечно. Ідеально. І нудно. Про нас забудуть через три дні.

Вона рвучко підвелася, підійшла до його столу і сперлася на нього двома руками, нахилившись над екраном його ноутбука. Широкий комір светра знову зрадницьки сповз, і Марк відчув, як його погляд мимоволі ковзнув по лінії її шиї.

Він різко відвів очі назад до монітора. Ця жінка ламала його концентрацію так само легко, як і лондонські правила.

— Я не затверджую проекти, які базуються на інтуїції, — його голос прозвучав сухіше й різкіше, ніж він планував. — Мені потрібні гарантії.

Аріна завмерла. Вона не відсторонилася, навпаки — трохи схилила голову, уважно вдивляючись у його обличчя. У тиші кабінету було чутно лише монотонний шум дощу за склом.

— Ви завжди так боїтеся втратити контроль? — раптом тихо запитала вона. У її тоні зникла робоча агресія, змінившись на щось схоже на співчуття.

Марк підняв на неї важкий погляд. — Це називається професійним підходом.

— Ні, Марку, — вона похитала головою. — Це називається страхом. Ви ховаєтеся за таблицями, графіками й протоколами, бо там усе можна передбачити. Якщо ви все прорахували, вас ніхто не зможе заскочити зненацька. Ніхто не зможе вас... зачепити.

Її слова вдарили точніше, ніж будь-які аргументи про маркетингові стратегії. На мить у його пам'яті знову спалахнув Київ. Аня. Той момент абсолютної вразливості, який закінчився порожнечею.

Його щелепи зціпилися. — Ви переходите межі, Аріно. Моя особиста психологія не стосується цього бюджету.

Він очікував, що вона спалахне, огризнеться чи почне захищатися. Але вона лише зітхнула, випросталася і м'яко поправила рукав светра.

— Ви маєте рацію. Вибачте, — вона взяла ручку і швидко підписала його варіант кошторису, поклавши аркуш перед ним. — Ваш ідеальний, безпечний бюджет, бос. Зробимо все за правилами.

Вона почала збирати свої речі в сумку. Її різка згода чомусь дратувала його набагато більше, ніж її попередній опір. Вона здалася? Чи просто вирішила, що він не вартий того, щоб йому щось доводити?

— На сьогодні все? — запитала вона, закидаючи сумку на плече. Вона виглядала втомленою. Лише зараз Марк помітив темні кола під її очима — акліматизація, стрес і цей божевільний день усе-таки далися взнаки.

— Так. Викличте собі таксі за рахунок компанії. Я не хочу, щоб ви знову боролися з британським громадським транспортом, — буркнув він, не дивлячись на неї.

— Надобраніч, Марку, — тихо сказала вона. Вже біля самих дверей вона зупинилася, поклавши руку на ручку, і не обертаючись додала: — Знаєте, контроль справді дає ілюзію безпеки. Але він не захищає від болю. Він просто робить вас дуже... самотнім.

Двері тихо клацнули за нею.

Марк залишився один у своєму ідеальному, захищеному кабінеті. Він дивився на підписаний нею бюджет. Він переміг. Усе було саме так, як він розрахував.

Але чомусь, вперше за дуже довгий час, ця перемога здавалася йому абсолютно порожньою. Він різко закрив ноутбук, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі, вдихаючи ледь вловимий аромат цитрусу та розмарину, який досі висів у повітрі. 

Ніч була безсонною. Слова Аріни про самотність і безплідність суворого контролю звучали в голові Марка настільки чітко, ніби вона досі сиділа на краю його столу в тому безрозмірному кашеміровому светрі.

О сьомій ранку він вже був за своїм робочим столом. Перед ним лежало дві теки: його ідеально розрахований кошторис і її сміливий, ризикований проект із інтерактивною інсталяцією.

Коли о дев'ятій ранку Аріна зайшла до офісу — вже у власному сухому одязі, зі зібраним волоссям і зі звичним гордим виразом обличчя — на її робочому столі чекала роздруківка з червоними помітками.

Вона зупинилася, здивовано роздивляючись документ, а потім рішуче штовхнула двері кабінету Марка.

— Що це? — запитала вона, піднімаючи аркуш. — Ви переписали бюджет?

Марк повільно відпив кави, не підводячись з крісла.

— Я погодив вашу інсталяцію, Аріно. Усі тридцять відсотків бюджету, — його голос звучав спокійно й рівно. — Але з однією умовою: реалізацією та роботою з підрядниками займаєтеся ви особисто під моїм щоденним контролем.

Аріна завмерла. Вона явно очікувала чергової суперечки, а не капітуляції.

— Ви... серйозно? Чому змінили рішення?

Марк підвівся, повільно застебнув піджак і глянув їй просто в очі.

— Якщо цей ризик провалиться — вся відповідальність перед радою директорів ляже на мене, бо затвердив це я. Але якщо це спрацює... я визнаю, що ваша «інтуїція» виявилася ефективнішою за мої аналітичні таблиці.

На обличчі Аріни повільно розквітла посмішка — не виклично-іронічна, як зазвичай, а дивовижно тепла й щира.

— Ми не провалимося, Марку, — тихо, але з залізною впевненістю мовила вона. — Дякую. За сміливість.

— Працюйте, Аріно, — відповів він, ховаючи погляд за монітором, щоб вона не помітила, як від цієї посмішки здригнувся його власне загартований самоконтроль.