весь текст

Розділ перший

Ті двоє, либонь, надумали гульнути нічними притонами Пірея, а далі — рвонути кудись на справжній, далекий Захід. Там, де,  кажуть, справжня цивілізація, зарплати — захмарні, а машини віддають майже задарма.

Ті двоє, певно, сподівалися, що вже завтра ввечері зможуть пригоститися шотландським віскі й грецькими дівчатами, і щоб не гаяти часу, подалися найкрутішою скелястою стежкою пагорба. І не можна не визнати: вони справді дуже швидко дісталися кінцевого пункту свого шляху — того найостаннішого пункту, що чекає кожного з нас, тільки в різних місцях, за різних обставин і в різний час.

Тепер, коли уривчастий й хаотичний тріск перестрілки стих, і ніч віддала їм свою хвилину мовчання, вони лежали в густих кущах: один — звісивши голову на колючі чагарі, другий — розпростертий горілиць. Лежали тихо й нерухомо, ніби поринули в глибоке споглядання: світловолосий — втупившись у землю, а темноволосий — у зорі, що миготіли й зникали за розірваними хмарами, які мчали над пагорбом.

— Молоді хлопці... — констатував наш супутник, коли промінь його кишенькового ліхтаря освітив два тіла.

Вони й справді виглядали на вік настання повноліття — той самий, коли тебе женуть до казарми, а ти, може, й хотів би її оминути; той самий, коли мрієш про пригоди, і якась дурнувата мелодія, або дурнувата книжка, або дурнуватий фільм у районному кінотеатрі здатні розворушити в тобі жагу до якогось вигаданого, казкового, зовсім неіснуючого світу. Жагу таку сильну, що ти ладен поцупити мамині заощадження й татовий парабелум, сісти на поїзд до Кулати — і за кілька годин впасти в мокрий колючий чагарник цього темного пагорба. Двоє дурників, але такі молоді, що коли дивишся на них отак — тихих, застиглих у мовчазному спогляданні, — щось підступає до горла, і ти мимоволі намагаєшся позбутися його тим самим хрипким покашлюванням, яким саме тепер прочищав горло капітан. 

— Ми йдемо, — сказав Любо, бо й справді нам тут більше нічого було робити.

Капітан мовчки підняв руку, і ми з Любо рушили назад до стежки. Лише кілька хвилин тому ми зустріли капітана в темряві й зупинилися перекинутися словом та викурити по цигарці — і саме тоді сталася перестрілка. Ті двоє саме наскочили на пост, і, почувши попередження, відкрили вогонь — може, зі страху, може, з дурості — й вистріляли всі три магазини, перш ніж замовкнути назавжди.

Але для нас із Любо, з погляду служби, це був інцидент, що нас не стосувався. Ми прямували до зовсім іншої точки прикордонної смуги, і нас чекали зовсім інші люди, а може, й інші постріли — цього разу адресовані вже нам. Тож ми пішли, перейшли двісті метрів чагарів і знову вийшли на стежку.

Осіння ніч була холодна й тривожна. Вологий вітер над яром то стишався, то знову глухо свистів, а хмари то накривали нас темрявою, то розступалися, відкриваючи тьмяне сяйво місяця. Ми йшли один за одним — Любо попереду, я за ним, бо стежка була надто вузька. Йшли мовчки: про те, що нас чекало, говорити вже не було чого, а інцидент із тими двома — річ, що нас,  вже не стосувалася. Ми повільно долали кам’янистий жолоб стежки, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих і вдихнути вологе повітря ночі, в якому змішувалися гірський холод і запах диму від мокрих кущів, що тягнувся десь ізнизу.

— Добре, що вітер розігнав дощ, — буркнув я, дивлячись на хмари, що мчали над темним хребтом.

— Не тішся, брате, — відказав Любо. — Ще буде дощ. Вітер скоро стихне — і знову поллє.

У горах про погоду говорять більше, ніж деінде — мабуть, тому, що в горах рідко можеш розраховувати на дах над головою. А Любо вже три роки блукав цими горами вздовж і впоперек — не як турист, а як людина нашої професії — і знав про погоду значно більше за мене. Як і про нашу професію.

— Ось тут, — сказав він за годину, зупинившись.

Хребет над нами кидав важку тінь, і я не одразу розгледів маленький притулок чабанів, складений із грубих кам’яних плит. Ми пролізли крізь вузький отвір, що правив за двері, і тільки встигли вмоститися на сіні в кутку, як надворі хлинув дощ.

Я витяг цигарки й запальничку, але Любо, який бачив у темряві краще за кота, прошепотів:

— Курити не варто…

Я зітхнув, сховав тютюн назад у кишеню. Любо ж, не кваплячись, дістав свої цигарки й спокійно закурив.

— Ти ж казав, що курити не варто.

— Я мав на увазі — для твого здоров’я.

Він мовчки насолодився своєю гімназійною дотепністю, почекав, поки я таки закурю, і раптом запитав:

— Еміле, що б ти зробив, якби твій син став зрадником?

— Убив би, — відповів я, не замислюючись, і глибоко затягнувся тютюновим димом, таким приємно гірким серед нічної вологи.

— Як той… Тарас Бульба.

— Так. І як Матео Фальконе.

— Не чув про такого.

— Ти ж учиш французьку? У французькій читанці він є.

— І що зробив той… Фальконе?

— Підняв рушницю й застрелив сина. А що ж іще?

— Такі батьки бувають тільки в книжках. Ти б не зміг убити свого сина.

— Тоді застрелю себе.