Ректор, якого я прокляла

Частина 2. Глава 3. Сивий потяг

Сивий потяг не гудів, як звичайні потяги. Він зітхав.

Під кожним вагоном у залізних кошиках світилися кристали, блакитні, як лід на ставку в Ліщинові, і коли машиніст смикнув важіль, вони зітхнули всі разом, протяжно й утомлено, наче старий кінь, якого знову запрягають. Пероном Вежграда поповзла пара. Пахло мокрим вугіллям, мастилом і чомусь печеними каштанами.

Я сиділа в купе біля вікна, притиснувши долоню до амулета. Срібло під сукнею було тепле, ніби його щойно випустили з руки. Пан Лисогор досі стояв на пероні, білий серед сірих людей, і махав мені, поки потяг не завернув.

Не знімай його в дорозі, дитино моя. Заради ректора.

Ректор, до речі, сидів навпроти. Купе нам дали одне, бо вузол, бо триста кроків, бо Королівській Раді було байдуже, як почуватимуться двоє людей, які тиждень тому цілувалися на даху, після чого один із них заявив: «Це був вузол, а не я».

Він розгорнув газету, учорашній «Златоградський вісник», і читав її вже двадцять хвилин, жодного разу не перегорнувши сторінки.

— Там щось цікаве? — спитала я.

— Ціни на овес.

— Ви купуєте овес?

— Я стежу за ринком.

Я подивилася у вікно. Там пропливали Сиві гори, внизу темніли смереки, а на вершинах лежав перший несміливий сніг, такий тонкий, що крізь нього просвічувало каміння. Мама сказала б, що це як цукрова пудра на житньому пирозі. Я не сказала нічого, бо ректор стежив за ринком.

З-під сидіння витекла тінь, довга, нахабна, з хвостом.

— Якщо комусь цікаво, — промуркотів Шептун, вмощуючись мені на коліна, — у вагоні-ресторані дають вершки. Я бачив глечик. Він такий самотній.

— Ти обіцяв сидіти тихо, — прошепотіла я.

— Я обіцяв не сидіти в саквояжі. Це різні речі.

Демид опустив газету рівно настільки, щоб над нею з'явилися сірі очі.

— Він тут.

— Він завжди тут.

Шептун образився так голосно, що мені залоскотало в носі, і пішов крізь стіну до вагона-ресторану. Ми знову лишилися вдвох, і газета знову піднялася.

* * *

До вечора я двічі прочитала підручник з основ тіньового кроку й з'їла три яблука. Демид дописав чотири листи, подрімав сидячи, саме подрімав, а не заснув, з рівною спиною, як вартовий, і раз виходив поговорити з провідником. У сусідньому вагоні їхав слідчий Вишневецький. Я бачила, як він пройшов коридором зі стосом тек під пахвою, поправив окуляри й кивнув нам крізь скло, як кивають підозрюваним: чемно і все запам'ятовуючи.

— Він знову допитуватиме? — спитала я, коли за слідчим зачинилися двері тамбура.

— Завтра, на слуханні. — Демид склав аркуш учетверо. — А сьогодні допитуватиме тільки мене.

— Про що?

— Про те, чому я ніяк не навчуся відповідати на його запитання.

Мені здалося, що кутик його рота смикнувся. А тоді його обличчя знову стало рівним і білим, як свіжопобілена стіна.

Блідий він був не лише через характер. Я помітила це ще вранці на пероні: попелясті тіні під очима, суха шкіра на вилицях, рукавички, яких він не знімав навіть у теплому купе. Коли він потягнувся до чайника, рука на мить зависла в повітрі, ніби він забув, що збирався зробити. Вузол його виснажував. Пані Гнідич казала, що два різні дари, зв'язані докупи, можуть тягнути сили одне з одного, як два дерева, що виросли з одного кореня. Я була молодим деревом. Тягнула я.

Деревій, ромашка, звіробій, перелічила я подумки, але легше не стало.

Сонце сіло десь між третім і четвертим тунелем. Я зрозуміла це з того, як ворухнувся вузол на зап'ясті, обережно, як кіт уві сні. Нитки потемніли. Демид, не підводячи голови, накрив своє зап'ястя долонею.

Провідник приніс постіль, дві подушки, що пахли лавандою й чужими снами, і чай у склянках у срібних підстаканниках. Свою склянку я одразу відсунула.

— А чебрецевого немає? — спитала я.

— Тільки чорний, панно.

— Тоді один чорний із медом, а другий… — я глянула на Демида, — другий без цукру. Чебрець у мене свій.

Я відламала сухе стебельце з полотняного мішечка й кинула йому в склянку. Купе одразу запахло горами й літом.

Демид дивився на склянку так, ніби в ній плавала гадюка.

— Ви возите з собою чебрець.

— Я вожу з собою пів аптеки. Я ж донька травниці.

— Ви возите з собою мій чебрець.

— Він не ваш. Він собі ріс на ліщинівських пагорбах і ні про яких ректорів не чув.

Він узяв склянку обома руками, в рукавичках, потримав і ковтнув.

— Дякую, — сказав він тихо, і це «дякую» виявилося гіршим за будь-яку шпильку, бо мені захотілося розплакатися просто в лавандову подушку.

* * *

Уночі потяг ішов повільно. Кристали під вагоном світилися крізь щілини в підлозі, і по стелі купе тремтіли блакитні смуги, як по дну річки. Я лежала на нижній полиці, Демид на верхній, бо він, звісно, не дозволив би адептці дертися нагору. Я чула, що він не спить. Не спав він дуже тихо. Так не сплять, так затамовують подих.

Вузол відбивав у моєму зап'ясті його серце, рівно, повільно, вперто.

— Ви колись їздили цим потягом уночі? — спитала я в стелю.

Мовчання. Перестук коліс. Зітхання кристалів.

— Сім років тому, — сказав він. — У протилежний бік.

Я не стала розпитувати. Іноді найкраще запитання те, якого не ставиш.

— Тоді мене викликала Рада, — сказав він. Голос ішов згори, рівний, наче він зачитував протокол. — Щорічний звіт про стан печаті. Батька вже не було, тож звітував я. Злата лишилася у вежі. Їй було сімнадцять, і вона казала, що в сімнадцять уже можна одну ніч побути без брата й не спалити академію. Я обіцяв повернутися до заходу сонця. Ранковим потягом устигав.

Потяг хитнувся на стрілці, склянки в підстаканниках дзенькнули.

— Засідання затяглося. Один старий радник хотів знати, чому печать коштує скарбниці стільки свічок. Півтори години про свічки. Я міг підвестися й піти, але не підвівся. Я був молодий і хотів, щоб Рада бачила: Чорногай уміє сидіти рівно. — Він помовчав. — Я сів на пізній потяг. Ось на цей самий. Їхав і відчував, що щось не так. Вузла між нами не було, просто, коли маєш сестру, відчуваєш її й без чарів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше