Глава 1, в якій виявляється, що я помер, бляха.

Я обіймаю Тараса  і потискаю його руку. Ми з ним доволі сильно здружились за той час, що просиділи в одній камері. 

— Ти ж не забудь навідати мою сестру, — нагадує він. — Я переживаю за неї, передаси їй привіт від мене і приглянеш, чи все в неї добре. 

— Так, авжеж, — киваю. — Зазирну до неї, це не проблема. Вона в тебе до речі та ще гаряча штучка, — підморгую йому, згадуючи мініатюрну блондинку з фоток, які показував друг. — Скільки їй там ти казав? 

 — Не здумай до неїх клеїтись, вона надто молода для тебе, — супиться Тарас. — Їй лише двадцять років!

— Ніби я якийсь старий, — закочую очі. — Хіба не краще, коли з сестрою мутить близький друг? Можна бути спокійнішим. 

 — Не думаю, що колишній зек — гарна пара для молодої дівчини… Хай ти навіть мій друг і я тебе люблю, — він усміхається. — Їй краще взагалі поки не думати про стосунки, хай спершу універ закінчить і на роботу влаштується…

— Зануда, — я закочую очі. — Ну ти ж знаєш, у мене взагалі інші плани на зараз. Я помщусь тому гаду, через якого тут сиджу. Якби не його впливові родичі, я б не сидів так довго за побиття, тим паче, справедливе. 

— Мені не дуже подобається ця ідея з помстою, — Тарас одразу стає серйозним. — Може, краще облишити його і жити спокійно? А то знову матимеш проблеми з законом…

— Як можна облишити те, що мене так жорстко облапошили? Він привласнив мій бізнес, а потім ще й я через нього сидів, хоча заслужено вибив з нього дурь! — обурююсь. 

В цю мить один з копів перебиває нашу розмову:

— Ворон, на вихід! Тебе вже чекають! 

— Бувай, брате, — потискаю руку Тараса ще раз і все ж виходжу.

Мене ведуть спочатку перевдягатися. Так дивно вдягати не туремний одяг. Але мій старий одяг не сильно краще. Тут же мені видають і старий сівший мобільний та ключі, які були зі мною, коли мене посадили.

Мама, певно, зрадіє. А може навпаки засмутиться, що сором сімʼї на волі, хтозна.

Перевдягатись навіть не хочеться, може, брат мені щось нормальне привезе? Він обіцяв щось зі свого дати. Все ж не забираю речі, тільки ключі і мобільний. 

А коли виходжу, то бачу, що брат стоїть біля своєї автівки, офігенного Порш Каєн турбо. Хтось би сказав, що він на хабарях його заробив, але я знаю, що брат накопичував на машину роками. це була його мрія. Я радів, що хоч любов до крутих тачок у нас була спільною, бо в іншому ми були просто як небо і земля. 

Я підійшов до нього, почувався трохи по-дурному.

— Привіт, — кажу, не знаю, чому мені так незвично. 

 — Привіт, — він киває на машину, — сідай, чи що. 

— Ти мені хоч одяг привіз? Я до матері в такому не поїду, — я кивнув на свої речі. — І взагалі, ти мені місяць тому обіцяв, якщо я нормально вийду, не накою ніяких дурниць в тюрмі, ти даси покермувати Поршем. 

 — Авжеж, ось одяг, але ти ж не будеш прямо тут перевдягатися? Сідай у салон, — хмикає він. — А покерувати дам, чому б і ні. 

— В машині перевдягнусь, — киваю, вихоплюю шмотки і вже в салоні перевдягаюсь. 

В одязі брата одразу почуваю себе краще. Ніби нарешті звільняюсь від роби зека. Викидаю одяг прямо в смітник біля парковки і тепер вже зі спокійною душею сідаю за кермо.

Вже в салоні брат починає читати мені нотації. Чомусь горить лампочка несправності гальм. Це дивно, бо брат зазвичай дуже слідкує за всім, включно зі станом авто. 

— Романе, я знаю, який у тебе запальний характер, але думаю, ти нарешті візьмешся за розум. Не будеш іти до Гнатюка, ну, Остапа того, залишиш минуле в минулому і подумаєш про своє майбутнє. Я тобі допоможу грошима на перший час, відновиш роботу своєї майстерні і будеш вести нормальне життя. Мати не буде хвилюватися більше за тебе, в неї останнім часом із серцем нелади… Та і тебе можуть посадити знов, якщо навіть якась дрібниця станеться, ти ж знаєш. Це ж дострокове.

— Там все в таких боргах, що може нову відкрити легше, а по Гнатюку сам вирішу, це моє життя, — брат насуплюється, а я закочую очі, лампочка несправності бісить, та і кермо якось дивно реагує, заторможено, може, стерлась рульова рейка. — Що в тебе з машиною? Ледь повертається кермо. 

 — Та оце збирався заїхати на СТО, — каже він, все ж не продовжуючи сварку щодо Гнатюка, і я йому вдячний. — Ти ж знаєш, я не дуже в ладах з технікою. 

— Як можна не слідкувати за такою лялечкою… — нарешті ми виїжджаємо до міста і я почуваюсь живішим. — Не цінуєш ти те, що маєш, ой, брате, не цінуєш. 

 — Та прямо там, — усміхається він. — Машина — це всього лиш річ, завжди можна продати цю, купити іншу. От люди, стосунки з ними — це те, чого не продаси і не купиш, а раз втративши когось, більше не повернеш… Не хочу тебе втрачати, хоч ми останнім часом і багато сварилися, але все ж ти, крім матері і сина, моя єдина рідня…

— Без грошей людина і не людина, нікому ти не потрібний, окрім тієї рідні. Але у тебе все є, тож ти про такі штуки і не думаєш, — не погоджуюсь я. — А у мене через Гнатюка десять років життя коту під хвіст. Тож не вимахуйся. Ти такий філософ просто бо в тебе все є, а не тому що це неважливо. 

Певно, я трохи заздрю братові зараз, і це має бути видно. Не те що я зі зла, але що є то є. Моє все в мене по факту забрали…