Всі чули ці маніфести тисячі разів, у сотнях варіацій. Особливо ті, які пишуть жінки – про те, що соціум вважає, що вони повинні завжди добре виглядати, але ніколи не зациклюватися на зовнішності та не витрачати на це багато часу. Бути розумними, але не настільки, щоб когось лякати чи викликати незручність. Любити й хотіти дітей, але не говорити про них надто багато, щоб не набридати бездітним друзям чи колегам. Мати стабільну роботу, але не проявляти кар'єрних амбіцій, бо одразу ж стануть «залізними леді» без права на слабкість і ніжність. Жінка повинна бути сильною, але не настільки, щоб чоловікам було поруч з нею некомфортно, і водночас слабкою настільки, щоб вони відчували себе потрібними. І якщо жінка з чимось не впоралась публічно, першими ж їх про це нагадають інші жінки.
І все це справді так.
Але, якщо відверто, драматизувати це вже трохи запізно й недоречно. Бо сьогодні, якщо хтось десь публічно заявить, що «жінка повинна» хоч щось – його автоматично депортують у країну Кенселінгу, звідки повернутися важче, ніж із Північної Кореї. Ми давно живемо у світі, де навіть найбільш законсервовані голоси змушені робити вигляд, що підтримують рівність, навіть якщо та рівність викликає у них зубний біль, відліт перуки та зникнення помаранчевої присипки чітос з обличчя.
Проте, чоловіки чомусь прийняли ці жіночі маніфести як виклик або навіть як образу. Вони відчули, що їх недооцінюють, не бачать їхнього щоденного героїзму, й вирішили відповісти своїми маніфестами. Виявляється, чоловік згідно думки соціума має бути завжди сильним, але, звісно, ніколи не агресивним. Він зобов'язаний без кінця вирішувати чужі проблеми, але не має права на свої. Він повинен вміти тонко розбиратися у чужих емоціях, але ніколи не виказувати власних. Заробляти стільки, щоб соромно було менше, ніж у Джеффа Безоса, але при цьому виглядати так, ніби він щойно зрубав десяток дерев на півночі Канади, навіть у +40. Якщо чоловік чогось боїться чи в чомусь невпевнений – його засуджують не тільки жінки, а й інші чоловіки, яким самим страшно, але ще страшніше про це сказати вголос.
І це теж правда.
Але всі маніфести, відповіді на маніфести, та відповіді на відповіді на маніфести, часто звучать, як відповідь скривдженої дитини, яка кричить: «О, вам погано? То нам теж погано! Не вийобуйтесь і терпіть!». Замість того, щоб зрозуміти очевидну річ: суспільство однаково ефективно зіпсувало життя всім.
Ми стали заручниками нескінченного чекліста вимог, які роблять нас глибоко нещасними. Ми стали колективною жертвою стандартів, яким ніхто й ніколи не відповідає на сто відсотків, але всі роблять вигляд, що стараються.
Усі ці маніфести, які мали б нас підтримувати, насправді лише поглиблюють наші комплекси та підсилюють стереотипи. Замість того, щоб боротися разом проти цього тиску, ми витрачаємо сили, щоб довести один одному, кому гірше.
Замість того, щоб зупинитися, ми пишемо нові й нові маніфести, які так само швидко забуваються, як і попередні. Кожен новий текст звучить все більш агресивно й істерично. Ми вигадуємо собі все складніші правила, щоразу ускладнюючи гру, у якій неможливо перемогти. І замість того, щоб зупинитись і визнати абсурдність цих вимог, ми продовжуємо перекладати відповідальність за наше щастя на суспільство, яке давно втратило будь-які орієнтири та бар'єри й просто сліпо кидається з крайності в крайність.
Вибачаюсь, до речі, що говорю зараз тільки про бінарних людей. Але й квірам не варто розслаблятись. Суспільство вже майже звикло до вас, тому вже готує вам власний список вимог. Справжні квіри скоро повинні будуть постійно носити райдугу, бути завжди веселими, готовими до пліток, демонструвати бездоганний смак і мати дизайнерські здібності рівня Жана-Поля Готьє. Адже суспільству завжди потрібен ідеал, який усі будуть прагнути імітувати, навіть якщо цей ідеал - ще одна пастка для нещастя й розчарування.
Може, настав час просто перестати писати ці маніфести? Можливо, варто визнати, що наша головна проблема - не у вимогах суспільства, а у власному бажанні постійно їм відповідати. Адже справжня свобода - це не заміна одного набору стереотипів іншим, а сміливість сказати: «Я більше не гратиму в ці ігри, і ви мене не змусите». Але, мабуть, поки що нам легше скаржитися один одному, писати чергові маніфести і втішати себе думкою, що ми жертви чужих очікувань, а не власної безвольності. Тож я авторитетно вважаю, що треба просто взяти та закінчити.
#2595 в Сучасна проза
#2694 в Різне
#978 в Гумор
сатира сучасного життя, іронія і соціальні абсурди, містика та чорний гумор
Відредаговано: 03.11.2025