Розділ 24

Перебування вдома після тривалої відсутності здавалося чимось неймовірним. Вдалося добре вимитися в теплій воді, розігріти м’язи, у яких накопичився холод стількох днів. А особливою насолодою виявилася ночівля на м’якому ліжку. Подушка й ковдра, набиті гусячим пухом, здавалися блаженством.
​Левка не стали будити вранці. Дали йому перепочити та виспатися. І хлопець скористався цією можливістю сповна: прокинувся свіжий і бадьорий незадовго до полудня.
​Мама із сестричкою готували обід, а батько з братом поралися на подвір’ї. На допомогу Левка не розраховували, адже звикли за ці два місяці обходитися без нього.
​– Прокинувся, сонько? – лагідно усміхнулася матір.
​– Та ти – сплюх, – засміялася Орися.
​– І не кажи, – потягнувся Левко, а тоді різко схопив сестру під пахви. – Та все одно тебе залоскочу!
​До хати зайшов Максим з оберемком дров. А за ним і батько, обстукуючи об поріг чоботи, на які налип мокрий сніг.
​– Здається, – мовив Микола, – ви із собою весну принесли.
​– Ще трохи — і поля засаджувати будемо, – склав дрова біля печі Максим. Він відкрив грубку й кинув два поліна у вогонь.
​– Еге ж, – погодився батько. – Дав би Бог, щоб ті нелюди не повернулися. Може, вже й заживемо по-людськи.
​– Що там, Наталю, з обідом? – запитав жінку Микола.
​– Ось-ось буде готовий.
​– Добре живеться, брате, – пожартував Максим, – з ліжка — і одразу до столу.
​Левко щиро усміхнувся у відповідь.
​– Може, сину, – благально глянула мама, – уже залишишся вдома? Німців прогнали. Не видно їх відтоді, як вас звільнили від поїздки до Німеччини.
​– Це тут не видно. Хіба кілька звільнених сіл — це достатньо? Ні, – відрізав хлопець категорично. – Боротьба лиш почалася. Уся Україна страждає. Спочатку звільнимо Захід, а тоді й решту України. Як співається в пісні: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
​– Навіщо чіпаєш його, жінко? – насупився Микола. – Невже не бачиш — він обрав свій шлях?
​– Думала, може, за домом скучив. Усе ж краще, ніж спати в холоді й харчуватися чим доведеться.
​– Дуже скучив, – погодився Левко. – Де може бути краще, аніж удома? Але боротьба триває.
​– То ти не залишишся, Левчику? – запитала розчаровано Орися.
​– Тоді хто ж буде тебе захищати? – погладив по русявому волоссю сестричку хлопець.
​– Знаєш, – мовив Максим, – вечорниці сьогодні будуть.
​Левко байдуже кивнув у відповідь. Це колись він біг на вечорниці, аж голову ламав. Просив брата, щоб той узяв його із собою до старшої компанії. Тепер вони здавалися неважливими, другорядними. Не те щоб не хотілося повеселитися, потанцювати та поспівати, — просто він із головою занурився в боротьбу. Якась його частинка змінилася назавжди. І незважаючи на юний вік, певні пріоритети брали гору над повсякденними, такими незначними й неважливими, на його погляд, клопотами.
​– Невже не підеш? – здивувався брат.
​– Думаю, що ні.
​– От тобі й на, – плеснув у долоні Максим. – Пам’ятається мені, ти за мною хвостиком ходив. А в батьків ледь не на колінах відпрошувався, щоб хоч трохи на вечорницях побути.
​Після обіду Левко зібрався йти до табору. Закинув карабін на плече й вийшов із подвір’я. Хотів зайти за Степаном, але зустрів біля хвіртки його батька. Той порався біля тину.
​– Дай Боже щастя, дядьку Федоре, – припідняв шапку Левко.
​– Дякую, дай Боже й тобі, – розігнувся сусід, притримуючись за поперек. – Виспався?
​– Давно так не спав, – усміхнувся хлопець. – Покличте Степана.
​– Його немає.
​– Як? – здивувався Левко. – Пішов сам у табір?
​– Ні. Вранці прийшов той високий чоловік із кам’яним обличчям. Гонтою ніби його кличуть. Степан скоренько зібрався — і вони кудись пішли.
​– Куди пішли? – здивувався хлопець. У його голові ніяк не вкладалося, що Степан міг піти на акцію в Дубно без нього.
​– Бог його знає, – знизав плечима Федір. – Казав не чекати його.
​– Зрозуміло. Гаразд... бувайте здорові, дядьку Федоре. Піду я.
​Сусід згідно кивнув.
​Левко хотів уже йти, але побачив на іншому боці вулиці, метрів за триста, Марійку. Вона несла плетений кошик, накритий рушником. Дівчина також побачила його й зупинилася. Їхні погляди перетнулися. Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді одночасно на їхніх обличчях з’явилися невимушені, щирі усмішки. Левко швидкими кроками, оминаючи болотисті калюжі, які утворилися через танення снігу, наблизився до дівчини. Знову запала ніякова тиша.
​– Привіт, – почав розмову першим хлопець.
​– Привіт, – зніяковіло відповіла дівчина. На її щоках заграв рум’янець.
​– Куди йдеш?
​– До отця Василя. Несу пиріжки. Щойно з печі. Отець попросив господинь напекти смаколиків. Зараз зберуть на підводу й завезуть хлопцям у ліс.
​– Важкий? – запитав Левко, вказуючи поглядом на кошик.
​– Ні, – відповіла Марійка, але швидко додала: – Ну, може, трохи.
​– Допомогти?
​– Не відмовлюся, – усміхнулася дівчина й віддала кошик.
​Вони йшли не поспішаючи. Спочатку розмова не клеїлася — молодеча сором’язливість брала верх. Та зрештою вони розговорилися. Марійка розпитувала про боротьбу, а Левко із задоволенням розповідав про події, які пережив. Звісно, лише загалом, адже не хотів лякати дівчину тими страхіттями, що бачив на власні очі. Хоч серце його щеміло від самої згадки про обвуглені тіла (особливо матері з дитям на руках) та зґвалтовану, зовсім юну дівчину. З великою повагою Левко розповів про старого, завзятого вояка діда Устима та його останній бій. А розповідь про смерть Шрама Марійку дуже засмутила. Навіть не вдалося його поховати, віддати шану, промовити молитву над могилою... А такі люди варті почестей. Та, на жаль, доля плете свої, нікому не відомі й незбагненні мережива.
​– А в тебе як справи? – зрештою змінив тему розмови Левко. – Бо ми все про мене та про мене.
​– Та які там справи? Щодня одне й те саме. Ти ж знаєш. Життя минає спокійно, лише страх залишився. Що, як повернуться німці, якщо ви програєте? Якщо загинете?
​– Це вже не спинити, – Левко промовив ці слова з піднесенням, з гордістю й дорослою розсудливістю. – Загинути ми можемо, але вже ніколи не програємо.
​– Хотілося б спокою. Щоб закінчилася ця війна. Невже їм так хочеться воювати? Для чого? За що?
​– Це лише одному Богові відомо, – знизав плечима Левко.
​Знову якийсь час йшли мовчки. Уже біля подвір’я священника Марійка запитала:
​– Підеш на вечорниці?
​– Правду кажучи, не збирався. А ти?
​– Не знаю, – зніяковіла дівчина. – Може, й піду.
​– Ну, значить, і я... може, піду.
​– Увечері зустрінемося... може?
​– Гаразд, – усміхнувся Левко.
​Марійка також всміхнулася, і «бісики» заграли в карих очах дівчини.
​– О! Молоді люди! – гукнув із подвір’я отець Василь. – Заходьте.
​Біля хати священника стояла підвода, заставлена кошиками. Дядько Микита, сусід отця, запрягав коней.
​– Вас як магнітом одне до одного тягне, – пригладив кошлату бороду священник.
​Цього разу зашарілися обоє, опустили голови, вдивляючись у брудний сніг, ніби могли побачити там щось цікаве.
​– Гаразд, – отець Василь перервав ніякову тишу, – став кошик на підводу. Зараз будемо виїжджати. Левко, поїдеш з нами?
​– Та так, – відповів Левко.
​– Я також хочу навідатися до табору, – пояснював священник. – Відправлю Службу Божу, поблагословлю іменем Господнім, може, хто до сповіді захоче піти та до святого причастя.
​Отець Василь пішов до сусіда ніби за якоюсь потребою. Хоч насправді залишив молодь наодинці: прекрасно розумів що до чого й не хотів заважати. Тут хіба сліпий не побачив би того вогню в очах Левка та Марійки.
​– То як, – ніби кашлянув хлопець, – увечері зустрінемося?
​Дівчина згідно кивнула, усміхнулася й швидко, немовби втікала, пішла. Левко дивився їй услід і перебирав у руці подарований Марійкою хрестик.
​– Поїхали, – вирвав із роздумів хлопця священник.
​У таборі все було спокійно. Відчуття безпеки не покидало, хоч про неї й не забували. По периметру стояли вартові, а підводи розмістили так, щоб у разі нападу ворога можна було дати відсіч. Розвідники то й річ оглядали околиці, щоб, бува, непрохані гості не з’явилися несподівано.
​Свіжа випічка усім сподобалася. Заплітали за обидві щоки. Коли ще вдасться поласувати такою смакотою? Настрій піднявся в усіх без винятку.
​Левко, як і зазвичай, причепився до Яреми із запитаннями:
​– Чому Лис пішов на завдання, а я ні?
​– Ти коли-небудь даси мені спокій, хлопче? Цією акцією командує Гонта. Він усе й вирішував. Чого тобі вдома не сидиться? Три дні ж дали!
​Лелека сидів поруч, запивав пиріжок чаєм і між тим нестримно сміявся.
​– Друже Лелека, чому живота рвеш? – запитав обурено Ярема. – Може, візьмеш його у свою сотню?
​– Чому б і ні? Я знаю, що він стрілець неабиякий. То як, друже Сагайдачний? Але є одна умова.
​– Яка?
​– Якщо мовчатимеш. Завжди.
​Сміхом вибухнув уже Ярема. Левко махнув рукою й пішов геть, зрозумівши, що його беруть на кпини.
​– Їдь у село, хлопче, – сказав Лелека. – Побудь із рідними, відпочинь. Хтозна, коли ще така нагода трапиться.