Розділ 23

Хоч і розбили ворога вщент, та все ж повернулися до Старої фортеці невеселі. Надто вже жахливими були діяння нацистів та їхніх приспішників у невеличкому селі. Неймовірно боляче було бачити той біль і страждання. А скільки таких сіл окупанти сплюндрували по Україні? Якій кількості людей не встигли допомогти упівці? Скільки людських життів було обірвано, скільки доль безповоротно зламано? Розуміння цього гнітило, лягало важким тягарем на плечі хлопців і тиснуло своєю вагою. Адже кожен усвідомлював, що це помста їм — тим, хто взяв до рук зброю, хто вважав себе визволителем, хто вирішив боронити рідну землю й народ. Ворожі сили показували, що засобами боротьби не перебиратимуть і нищитимуть найдорожче.
​Сотні Лелеки та Яреми ще не встигли як слід розміститися й поїсти після повернення, як до сотенних прийшли вістові. Їх покликали на збір старшини. Але найдивнішим було те, що з Яремою мав піти й Лис. Навіщо — звісно, ніхто не знав.
​Як і зазвичай, старшини зібралися в невеликій кімнаті навколо вогнища. З тих, кого знав Лис, тут були: Дуб, Лелека, Ярема, Залізняк, Смерека та Довбешка. Декого з інших хлопець знав з вигляду, але псевда їхні йому були не відомі.
​– Шановне товариство, – почав Дуб на правах старшого, – радий бачити вас усіх у доброму здоров’ї. Є важлива розмова. Дехто знає, про що вона буде, дехто чув краєм вуха, інші ж почують сьогодні. За останні декілька днів приходять тривожні вісті. Ворог не цурається проявляти себе з найогиднішого боку. Десятки сіл спалено, сотні людей замордовано, а ми сидимо тут за цими товстими стінами. Чи личить така поведінка справжнім лицарям? Чи кинемо наш люд ворогу на розтерзання? Чи залишимо нашу землю окупанту на поталу?
​– Ні! – пролунав хор твердих чоловічих голосів.
​– Маємо тут десять сотень. Одну залишимо у фортеці для захисту табору. Друже Гак, твоя сотня досить сильно постраждала в бою три дні тому. Скільки поранених?
​– Двадцять вісім, – підвівся високий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти. – З них семеро важких.
​Лис підмітив подумки, що сотник і справді схожий на гак. Голова й плечі різко подавалися вперед, а ноги були злегка зігнуті в колінах.
​– Одразу підлікуєтеся. А ще відповідатимеш за набір новачків, – продовжив Дуб. – Решта особисто отримає завдання. Потрібно нагадати цим гадам про те, що вони на чужій землі. Обов’язково для виконання: рейди повинні бути блискавичними й якомога несподіванішими. Збір тут через два тижні від завтра. Жодної самодіяльності та виходу за вказані території. Якщо, не дай Боже, комусь не вдасться повернутися з будь-яких причин — присилайте вістового. Усім усе зрозуміло?
​– Так, – закивали сотники.
​Після промови до Дуба по двоє чи троє підходили старшини. Підполковник показував на карті місцевість, де потрібно було виконати рейд. Останніми до столу підійшли Ярема й Лис. До гурту приєднався чоловік, який прийшов ще вранці, коли селянин повідомив про напад карателів. Це був молодий чоловік років двадцяти п’яти. З першого погляду було видно, що це військовий, хоч він і був одягнений у звичайний одяг.
​– Знайомтеся, – вказав на гостя Дуб, – це друг Гонта. Він із проводу ОУН (б). Це сотники Ярема й Лелека, а це Лис, наш розвідник.
​Хлопці мовчки потиснули один одному руки. Дивно було бачити на цих теренах бандерівця. Територія їхньої боротьби пролягала західніше та південніше, охоплюючи частину Волинської, Тернопільську та Львівську області.
​– З твого дозволу, почну я, – глянув Дуб на гостя. Той кивнув. – Отже, друг Гонта піде з вашими сотнями, друже Ярема й Лелека. Це місце ваших дій.
​Лис глянув на карту й ледь не вигукнув від радості. У сферу діяльності їхньої сотні потрапляло його рідне село. Але раптом у голові Степана майнула думка: якщо рейд спланований у ту місцевість, це означає, що там є карателі. Досі хлопець не замислювався над цим. Лису здавалося, що німців вигнали й вони вже не повернуться. Але тепер він розумів, що це молодеча наївність.
​– Далеченько йти, – потер потилицю Ярема.
​– Так, – погодився Дуб. – Тому для твоєї сотні строком повернення будуть три тижні. Тобі слово, друже Гонта.
​– Твоє ім’я Степан Тарасенко? – запитав бандерівець.
​Лис округлив очі й кинув погляди на Ярему та Дуба по черзі. Підполковник кивнув — мовляв, відповідай.
​– Так.
​– Батько твій Федором зветься? Вірно?
​– Так. Щось із татом трапилося? – Лис відчув, як серце затарабанило в грудях.
​– Ні, наскільки я знаю, – сухо, але чітко відповів Гонта.
​– Звідки ви мене знаєте? – дивувався Степан. – І як дізналися, що я тут?
​– Неважливо, – ледь помітно повів рукою бандерівець. – Де місто Дубно, знаєш?
​– Чув, – витримавши коротку паузу, відповів Степан. – Це за кілометрів вісімдесят від мого рідного села.
​– Так і є. Отже, твій дядько Остап потрапив у полон до німців. Його заарештували. Зараз він у тюрмі.
​– За що? – здивувався хлопець.
​– За невиплачений пай, – обличчя Гонти залишалося незворушним.
​– А до чого тут ви? – брови Лиса злетіли вгору.
​– Він в ОУН з 1934 року. Є підозра, що його здали. А привід арешту про пай — надуманий.
​– Я й не знав, що дядько Остап у проводі.
​– І не повинен був знати. Він працював у підпіллі, – пояснив Гонта. – Тож перейдемо до головного. Ти його племінник. Уже є готові документи.
​– Чиї?
​– Твої, звісно. Ти вчишся в місті в аграрному училищі. Відвідини для родичів поки що дозволені. Можна приносити передачі.
​– Може, це пастка? – запитав Лелека.
​– Безумовно, так і є, – погодився Гонта. – Та вони чекають зв’язкових. Ти ж родич. Чемний студент родом із малого села.
​– Так, але ж я був у списках на вивезення до Німеччини. Невже вони не знають?
​– Майже всі документи знищено або вони в нас. За це можна не перейматися, – бандерівець говорив монотонно рівно, зовсім беземоційно, немовби все його життя — боротьба, війна, немовби все це абсолютна буденність.
​– Майже? – насупився Ярема.
​– Хвилюватися немає підстав.
​– Він ще зовсім молодий хлопець, а ти хочеш послати його німцям просто в руки? – не заспокоювався Ярема.
​– У проводі ОУН і в УПА багато молодих хлопців. Є й молодші... набагато. Але ми об’єднані однією метою. Чи не так? Це важлива акція. У цій тюрмі тримають та катують близько двох сотень наших побратимів і ще близько трьох сотень невинного люду. Хтось не сплатив пай, хтось утік від відправлення на примусові роботи, хтось здався підозрілим, а в когось син у проводі. Це все наші люди. І поміж них є хлопці такого ж віку, як ти, друже Лис. Пропонуєте залишити їх там?
​– Можна послати когось досвідченішого, – запропонував Лелека.
​– Хлопець, – кивнув Гонта в бік Степана, – найкращий кандидат. У нас нарешті з’явився доступ до тюрми. Ми мусимо цим скористатися. Це похвально, що ви дбаєте про своїх людей. Але люди мають знати, що в біді їх не залишать.
​– Я згоден, – втрутився в розмову Лис. – Гонта правий. Та й мій найкращий друг каже: хто ж, як не ми?
​– Оце діло, – уперше за весь час розмови на обличчі бандерівця з’явилося щось схоже на посмішку. Але лише на мить. Потім його обличчя знову стало кам’яним.
​На самому світанку табір почали покидати сотня за сотнею. Повели за собою хлопців Лелека й Ярема. З ними виступили сотні Крука, Жмайла та Залізняка. У них були свої зони відповідальності, але свій шлях вони почали разом. До вечора пройшли три села. Жодне не зачепила каральна акція німців, що не могло не тішити. Це вказувало на те, що осередки свободи на Поліссі таки зберігаються. На нічліг стали вже три сотні, якими командували Лелека, Ярема та Залізняк. Уранці останній мав відокремитися.
​Степан розповів Левкові все, що було на раді старшин. Вони разом дуже раділи, що зможуть побачити дім і рідню. Хоч ненадовго, хоч на хвилинку. А в серці Левка ще й жевріла надія хоча б побачити Марійку. Він досі згадував той поцілунок у щоку.
​Другого дня шлях виявився важчим. Пройшли п’ять сіл, у три з яких заходили каральні загони. Вочевидь німці зі своїми прихвостнями нападали наскоками. Швидко забігали, грабували, палили, вбивали тих, хто траплявся під гарячу руку, і поспішно покидали село, остерігаючись нападу упівців. Адже кілька загонів в окрузі було знищено вщент, багато які добряче пошарпали. А оскільки більшість загонів складали власовці, які, щойно запахне смаленим, брали ноги в руки й чимдуж драпали, то й німці не затримувалися. Найбільше нацистських прихвостнів цікавила нажива.
​Третього дня ввечері підійшли до рідного села Левка й Степана. Дим не вився чорними клубами над хатами — лише тонкі білі цівки з димарів тяглися вгору. У хлопців аж відлягло від серця, коли вони побачили, що рука карателів не дотяглася до рідної домівки. Можливо, причиною стало розташування села. З усіх боків його оточували ліси, а деякі хати взагалі потонули поміж дерев. До найближчої більш-менш важливої дороги було дванадцять кілометрів. І цей ґрунтовий шлях звивався, то вискакуючи на пагорби, то плигаючи в долину, то наближався до лісу, то занурювався в нього на кілометри.
​А окупанти остерігалися таких сіл, адже знали, що тут могли ховатися повстанці. Щоб почуватися так-сяк безпечно, потрібно було вести батальйон і бажано техніку. Повстанці ж нападали здебільшого із засідок, несподівано й стрімко. Часто завдавали блискавичного удару і, якщо розуміли, що ворог перегрупувався та дає відсіч, утікали вглиб лісу. А там годі й шукати. Якщо ж упівці розуміли, що ворог зламаний і дезорієнтований — добивали.
​Дочекалися, поки Лис і Сокіл повернулися з розвідки. В селі все було тихо й мирно. Заскочили, як і наказав Лелека, до отця Василя. Той уже хотів бігти назустріч, але хлопці скерували його, щоб знайшов місце, де можна було б стати табором. Все ж вояків було більше сотні. Інших, що жили в селах поблизу, зі згоди Гонти, відпустили на кілька днів навідатися до рідних.
​Розмістилися на узліссі, де проходили вишкіл восени. Здавалося, з того часу минула ціла вічність. Уже пізніше Левко й Степан дізналися, що троє односельців, які вступили в провід, загинули. Вони добре знали цих хлопців. Жодному з них не виповнилося й двадцяти одного року.
​Друзі підійшли до домівок. Спочатку думали зайти несподівано, зробити сюрприз, але потім зрозуміли, що отець Василь уже й так усе розповів. І справді, батько Степана стояв, обпершись на тин, смалячи самокрутку за самокруткою. А матір ходила то в хату, то з хати, не знаходячи собі місця. У вікнах сиділи дві молодші сестрички, виглядаючи брата.
​– Ну нарешті, – виплюнув недопалок Федір і розкинув руки, очікуючи обіймів.
​Лис обійняв батька, поплескав руками по спині й широко усміхнувся.
​– Як ви, тату?
​– усе гаразд, – намагався стримати скупі чоловічі сльози батько. – Йди до хати, а то в матері зараз серце стане, – а тоді звернувся до Левка: – Радий бачити тебе, хлопче.
​– Навзаєм, – кивнув хлопець.
​– Поспішай до своїх, Левко. Вони не знають, чи ти прийдеш. Сподіваються. Чекають.
​Левко мало не побіг додому. Йшов швидкою ходою, а всередині все переверталося й усмішка мимоволі розтягувала губи. Він ніяк не міг стримати радість, хоч як би намагався. Хлопець поклав руку на клямку, відчув такий знайомий дотик холодного металу. Насолодився моментом і відчинив двері. Ще не встиг із сіней увійти в кімнату, як побачив перед собою рідних. Першою кинулася до нього мама, змахуючи сльози радості з обличчя. Сестричка обняла за талію й сильно притислася.
​– Левчику, – сказала вона, – нарешті ти вдома.
​– Боже мій милий, синочку, – намагалася зупинити сльози матір, – як же ти схуд. А я знала, що ти прийдеш. Як лиш отець Василь прийшов і розповів, що бачив Степана... Моє серце відчувало, що ти також тут. А як же могло бути по-іншому? Ви ж із дитинства не розлий вода.
​– Ну досить, жінко, – втрутився батько й узяв сина за плечі. – Ти диви, як змінився. Чоловіком став. Я пишаюся тобою, синку.
​Батько міцно обійняв Левка.
​– Як ти? – усміхнувся Максим, коли повільно, немов остерігаючись, наблизився старший брат.
​– усе гаразд.
​– Навоювався?
​– Ще воюю.
​– Я завжди знав, що ти будеш кращим за мене, – Максим обійняв брата після того, як батько відійшов.
​– Не кажи так. Я ж завжди рівнявся на тебе, брате. Брав приклад... – усміхнувся Левко.
​– Ну годі в дверях стояти, – сказала матір. – Я наліпила вареників. З сиром, твоїх улюблених.
​– А я допомагала, – усміхнулась сестричка, задираючи носа в очікуванні похвали.