Розділ 22

До Старої фортеці з навколишніх сіл стікалися люди. Багато прийшло добровольців. Підійшли ще дві сотні. Стільки повстанців в одному місці Левко ще не бачив ніколи. Табір гудів, вирував і жив, немов велетенський мурашник. Кожному знаходилося чим зайнятися: йшов прискорений вишкіл новачків, організували школу офіцерів, навчали друкарській справі, підривній роботі (виготовлення, закладання і детонування вибухівки). Левко записався одразу до школи офіцерів і підривників. Степан, як зазвичай, не відступав ані на крок від друга дитинства.
​За два тижні після проходу червоних партизанів дали команду готуватися до виступу. З підривників зібрали десяток добровольців для першого завдання. Лис і Сагайдачний, як одні з кращих учнів, увійшли до загону. Чим неймовірно пишалися й тішилися. Командиром загону призначили бувалого вояку, років п’ятдесяти, на псевдо Гніт.
​Незадовго після півночі рій вийшов із табору. Погода сприяла непомітному переміщенню групи. Важкі хмари закрили небо, і навіть незаймано-білий сніг виглядав темно-сірим у суцільній пітьмі. Почали політувати лапаті сніжинки. Мороз відступав, і сніг уже не так скрипів під ногами.
​Загін вів сам ройовий, Гніт. Вочевидь, він добре знав, куди потрібно рухатися, і вже точно розумів обсяг роботи, що на них чекала. Зупинилися на кілька хвилин на узліссі. Левко помітив удалині невисокий насип, який тягнувся зліва направо, скільки око бачило. Він зрозумів, що це залізнична колія. Саме вона була об’єктом мінування.
​Рухалися швидко, але не бігли. Коли прибули на місце, Гніт показав, де робити підкоп, і прискіпливо контролював та перевіряв, як закладали вибухівку. На протилежному боці насипу, метрів за сто, росли густі вербові кущі. Там і було вирішено зачаїтися. Сидіти в засідці виявилося найважчим. Час немовби зупинився. Навіть неморозна ніч здавалася холодною. Волога так і проникала під одяг, неприємно холодила, аж до дрижаків. Та врешті з далечини долинули монотонні звуки. Масивні колеса поїзда відбивали стукіт, немовби секундна стрілка годинника. Тух-тух, тух-тух, тух-тух.
​– Увага! – сказав Гніт, піднявши руку.
​Потяг наближався. В небо, на якому з’являлися перші промені сонця, здіймався чорний дим – наслідок спаленого вугілля в котлі. На тлі сіріючого лісу почала вимальовуватися довга вервичка вагонів.
​– Давай! – гукнув командир і махнув рукою.
​Боєць на псевдо Гарпун натиснув на ручку. Минула лише коротка мить, як прогримів вибух. Левко примітив про себе, що він виявився зовсім не схожим на те, що малювала його уява. Вгору полетіла земля, перемішана з дубовими трісками шпал. Міцні рейки роз’єднало на стиках і покрутило, немов вони були вилиті не з міцного металу, а зроблені з тонкого дроту. Але вогню було не те що багато. Зате гуркіт стояв такий, що вуха позакладало. Потяг зі скрипом наскочив на пошкоджене залізничне полотно й нахилився. На мить здалося, що він зараз вирівняється і поїде далі. Ніби й нічого не трапилося. Але головний склад потягнув за собою наступний вагон, тоді ще один і ще. Багатотонна машина злетіла з колії, завалилася на бік і, розкидаючи в різні боки сніг із землею, помчала, немов на санчатах. Та вага зробила своє. Потяг, урившись у ґрунт, таки зупинився. Вагони з брязкотом наздоганяли один одного і виривалися з кріплень.
​Немовби за командою, з усіх боків з’явилися люди. Всі бігли на місце аварії зі зброєю напоготові. За ними почали з’являтися підводи, вози і сани. Так багато, що й злічити було неможливо.
​Підривники також кинулися до потяга. Левко помітив, що з першого і другого вагонів почали вибиратися німецькі солдати. Вони рухалися важко, дехто кричав від болю, дехто намагався давати команди. Але все було марно. Більшість зброю тягнули за собою несвідомо, були й такі, що згубили її. Упівці відкрили перехресний вогонь. Німецькі солдати падали один за одним. Підрив і розгром поїзда несподівано виявилися досить легким завданням. А от здобич була колосальною. В ешелоні везли картоплю, овес, пшеницю, пшоно і навіть засолене сало. Вивозити добро довелося аж до обіду. Вистачило і повстанцям, і жителям з навколишніх сіл.
​Протягом лютого зробили ще кілька вдалих підривів і захоплень поїздів. Німці лютували від безсилля. Почали відправляти каральні загони, сформовані з власовців і колишніх радянських військовополонених, які погодилися воювати на боці нацистів. Командування брали на себе німецькі офіцери. Але такі заходи виявилися малоефективними. У відкритий бій упівці не вступали. Проводили напади із засідок несподівано для ворога, а тоді поверталися в ліс. Декілька разів карателі намагалися переслідувати повстанців, але натрапляли на ще більші засідки. Одиницям вдавалося вибратися з лісів живими. Тому почали вдаватися до підлостей та звірств – палили села, мордували, вбивали мирних жителів, грабували їх та ґвалтували дівчат і жінок.
​Яскраве жовто-багряне сонце почало пробиватися крізь оголені крони дерев. Воно світило вже по-іншому. Вище підіймалося на небі і починало пригрівати. Ближче до обіду починало навіть танути сніг – прийшла весна.
​Табір у Старій фортеці вже прокинувся, і життя в ньому вирувало. Над вогнищами висіли казани, у яких варилася запашна їжа. Найбажанішим був куліш. Його готували по неділях, а аромат ще цілий день лоскотав ніздрі воякам. Благо, тепер недостачі в їжі не було.
​Цього ранку до Старої фортеці майже одночасно прийшли два гості. Двоє принесли вістки. І якщо перший поводився спокійно, був, очевидно, добре вишколений, то другий – простий селянин у поношеній куртці і старих кірзових чоботах. На другого одразу звернули увагу, адже він голосив щосили і мало не плакав, клякаючи на землю у благаннях:
​– Люди добрі! Хлопчики ненаглядні! Рятуйте! Карателі село палять, людей мордують! Захистіть, заради Бога!
​До селянина підбігли одразу декілька старшин. Дуб поклав чоловікові руки на плечі, намагаючись його заспокоїти.
​– Спокійно, – говорив він, – кажіть, де німці?
​– Я ледь чкурнув, – шмигнув носом селянин, – але там залишилися мої діти і внуки. Ці сволочі нікого не жаліють: ні старого, ні малого.
​– Яке село?! – потрусив чоловіком Дуб.
​– Зимне!
​Дуб оглянувся. Найближче стояв Ярема.
​– Виступаємо, друже Дуб, – кивнув Михайло.
​Сотня зібралася майже миттєво. Рушили швидкою ходою, взявши лише найнеобхідніше. Час від часу робили перебіжки. Сокіл, Лис і ще декілька хлопців побігли в розвідку, щоб бува не втрапити в засідку. Карателі, скоріш за все, намагатимуться покинути село ще до приходу упівців. Такі дії були передбачені командуванням: виманити упівців з лісів, щоб повстанці мобілізувалися і дали бій на невигідних для них умовах, на відкритому просторі. Там, де перевага нацистів була б беззаперечною завдяки техніці.
​Сокіл із загоном розвідників повернулися достатньо швидко. Сотня ще не встигла як слід віддихатися.
​– Карателі в самому розпалі. Точно не чекають нападу так швидко, – повідомив розвідник.
​Левко глянув на село, яке розкинулося на засніженій рівнині. Вгору здіймалися клуби диму. Навіть сюди було чутно плач і крики, завивання і стогін людей. Левкові одразу згадалося палаюче село на березі річки, усі ті жахи, які зробили радянські партизани. Згадалися й побратими, які наклали там головами. Він намагався втамувати ненависть, що розривала його зсередини. Його зуби скреготіли від злості, а очі палали люттю.
​– Ну що, браття, – затиснув зуби Ярема, – вперед! Робимо все, як планували.
​Сотня розтягнулася і пішла в наступ. Село обійшли з протилежного боку від тієї сторони, з якої зайшли карателі. Налетіли, як коршуни на беззахисну жертву. Карателі не одразу зрозуміли, що їх атакують, адже й самі стріляли наліво й направо.
​Левко чув регіт ворога, їхні жарти і лайку. Хлопець помітив першого ворога в пелені їдкого диму – у довгій шинелі, з автоматом наперевіс. Він йшов і те й діло пускав короткі черги. Сагайдачний прицілився. Він знав: рука не здригнеться. Таких тварюк не шкода. Постріл... ворог обм’як, ноги підкосилися, і німець упав замертво. Другий тягнув за волосся зовсім молоду дівчину. Вона була повністю оголена, лише на одній руці залишився залишок рукава нічної сорочки. Бідолашна кричала щосили і гамселила ногами по мерзлій землі. Ще один постріл, ще один ворог упав. Його мізки розлетілися в усібіч. Дівчина одразу й не зрозуміла, що трапилося. Але, побачивши Левка, кинулася до нього, незважаючи на наготу. Вона впала йому в ноги, ридаючи:
​– Допоможіть! Благаю! Допоможіть!
​Хлопець стримав сльози, що викотилися на очі, зняв свою куртку і прикрив дівчину. Він присів навпочіпки, взяв її обличчя у свої руки і сказав:
​– Усе позаду. Тихо, тихо. Йди в той бік. Там немає карателів. Там тебе не образять.
​Левко провів дівчину поглядом, поки та не зникла за хатинами звивистої вулиці. Він чув постріли, які супроводжувалися панічними криками німецькою та російською мовами. Тримаючись ближче до тину, він застрелив ще двох власовців. З хати долинула російська лайка, постріли та крики. Сагайдачний підкрався і крадькома зазирнув у прочинені двері. На столі, обличчям додолу, лежала дівчина. Вона лише плакала, вже навіть не пручалася. Один із власовців із напівспущеними штанами ґвалтував її. Ще двоє стояли поруч і спостерігали за наругою. Перший намагався застебнути штани і затягнути ремінь. Другий дудлив з пляшки чи то медовуху, чи то ще якусь наливку, направивши пістолет на іншу жінку, років тридцяти п’яти. Біля неї лежало тіло чоловіка з простреленою головою. Вочевидь, батько намагався захистити доньку з дружиною і поплатився за це життям.
​– Боже милостивий! – кричала жінка. – Та що ж ви робите, нелюди? Не чіпайте дитини! Візьміть мене!
​– Кому ти потрібна, якщо є таке тіло, – реготав той, що застібав штани.
​– Ти, бабо, танцюй, – відірвав пляшку від рота власовець і вистрілив. Куля увійшла в підлогу поруч із жінкою.
​Левко закинув гвинтівку на плече, витяг з-за пояса пістоля, перевірив наявність набоїв усередині і увірвався всередину. Першому кулю в голову пустив тому, що тримав пляшку. Він навіть нічого не зрозумів. Упав замертво.
​«Шматок смердючого м’яса», – подумав Левко.
​Другий вирячив перелякані очі і підніс руку на рівень з обличчям, мовляв, стій:
​– Не...
​Лише вилетіло з його морди. Куля прошила долоню, увійшла просто в око і вилетіла потилицею, винісши із собою все, що було в черепній коробці. Кров упереміш із мізками створила страхітливий малюнок на стіні позаду власовця.
​Ґвалтівника Левко різким рухом відтягнув за комір. І хоч той був вищий і кремезніший, але нічого вдіяти не зміг. Хлопець пхнув його до стіни і завдав кількох точних ударів рукояткою пістолета по обличчю. Розбив ніс, розсік брову і щоку. Власовець застогнав і осів на підлогу.
​– Благаю, не треба! Не вбивай! – заскиглив він, прикриваючись руками.
​Левко побачив на очах карателя сльози. Він боявся, і Сагайдачний витримав паузу, щоб насолодитися страхом цього нелюда. Власовець прикривав голову, ридав і благав помилувати його. Обіцяв піти геть і більше ніколи не повертатися. Левко, не зводячи пістолета, оглянувся. Дівчина так і лежала напівоголеною на столі, боячись поворухнутися. Вона важко схлипувала в намаганні подавити плач та ридання. Їй і п’ятнадцяти років ще не було. Мати вже кинулася до неї і щось шепотіла доньці на вухо, гладила по голові, намагалася заспокоїти. Але що можна сказати в такій ситуації? Які слова можуть розрадити? Майбутнє дівчини стерте, а доля зламана.
​Левко це розумів. Хлопець ступив крок назад і навів пістоля на ниючого ворога. Той підвів очі в надії, що вмовив повстанця. Сагайдачний вистрілив. Без вагань, без гризоти сумління. Раз, другий, третій. Усі до одної кулі – в пах. Власовець завив від болю, почав скручуватися на підлозі, немов гад, якому відтяли голову. Кров швякала врізнобіч.
​– Добий! Прошу, добий! – волав він на все горло.
​Левко плюнув на карателя:
​– Собаці – собача смерть.
​Хлопець зняв з одного з убитих кітель і накрив ним дівчину. Він міг сказати, що все вже позаду, що все вже добре, але не зміг цього зробити. Та й у його розумінні це було б брехнею. Левко лише зітхнув і вийшов з хати.
​Карателів гнали з села так завзято, що ті навіть не встигали озирнутися. Майже не відстрілювалися, а дорога, якою відступали, була всіяна трупами.
​Коли вийшли за село, Ярема дав команду зупинитися. Хлопці в запалі бою ще стріляли навздогін, але сотенний і це заборонив.
​– Не витрачайте набоїв! – дав команду Михайло.
​Дехто не міг зрозуміти, чому б не наздогнати ворога і не добити. Але за декілька хвилин усе зрозуміли. З іншого боку почулися постріли. Втікачів перехопили.
​Менше ніж за годину до села прийшла сотня Лелеки.
​– Чого так мало нам залишили, друже Ярема? – усміхнувся сотник.
​– Вибач, так уже вийшло. Мої хлопці вже занадто багато злості накопичили на карателів. Так що і на тому дякуй, – Михайло не усміхнувся у відповідь. Уж занадто страшними були діяння карального загону.
​– Дякую, – кивнув Лелека. Та тоді й з його обличчя зникла усмішка. Він побачив масштаби скоєного.
​Допомогли селянам загасити підпалені хати, зібрали зброю, набої, одяг. Опісля закопали трупи, яких нарахували сімдесят чотири, і пішли в табір. З повстанців було лише восьмеро поранених. Тих, кому кулі влучили в ноги, посадили поверх завантаженої зброї на підводу.