Розділ 21

Лис і Сагайдачний, незважаючи на свій молодий вік, пройшли кілька кривавих боїв. Їх ніяк не можна було назвати боягузливими. Та все ж добровільно йти в лігво ворога було трохи ніяково. А саме ворогом вважав радянських партизанів Левко. Та й з настрою Дуба це також було помітно. Вочевидь, командиру не дуже хотілося проводити будь-які переговори. Але близькість радянських партизанів з одного боку і німецьких військ з іншого підштовхувала до розважливих поступок. Дуб не боявся вступити в бій ні з одними, ні з іншими. Завдання командира — перемогти, а не віддати життя за ідею.
​Йшли мовчки. Офіцерську сумку партизану повернули, а пістолет ще притримали. Нікіта поводився стримано, але поважно. Складалося враження, що він крокує своєю землею. І це неймовірно бісило Левка.
​Після обіду їх перехопили вартові. Дуб, Лис і Сагайдачний здали зброю. Їм зав’язали очі й повели на переговори. Радянські партизани розмістилися в невеликому селі. В одній із хат організували штаб. Саме туди завели Дуба. Левко і Степан залишилися зовні. Пов’язки їм зняли, але четверо вартових не відходили ні на крок. Першим, що помітив Левко, були спокій і порядок. Вочевидь, радянські партизани поводилися з місцевим населенням нормально. Не було спалених хат чи замордованих людей.
​– Ніби не схожі на негідників, – прошепотів Лис. – Не поводяться агресивно.
– Я тебе прошу, – скривився Сагайдачний. – Не вірю я їм. Добренькі вони лише доти, доки їм щось потрібно. Пам’ятаєш, як казав Шрам? Москаль – найгірший ворог. Він усміхається в обличчя, називає тебе братом і другом, а тим часом ріже тебе ножем на шматки. А коли ти починаєш опиратися насильству, називає тебе зрадником і хохлом. Згадай вишкіл, як нам розповідали про руйнування УНР, про боротьбу в Холодному Яру, про голодомори 1921–1923 і 1932–1933 років. Хто ж, як не вони, приходили і забирали все, щоб заморити людей, звести зі світу, щоб зламати наш дух, щоб про повстання не те що думати не могли, а й голови підняти і слово поперек мовити боялись! Ці – такі ж самі. Лиш прикидаються дружніми. Одне слово – «визволителі».
– Напевно, ти правий, – погодився Лис.
– Не напевно, а точно. Згадай 1939 рік. Де ти помітив дружбу? Де ти побачив братерство? Більшість із них і мови нашої не розуміють, а розмовляти так узагалі ніхто не вміє. Та й жоден і не намагався вивчити.
​Дуб зайшов у хату. Всередині було тепло. Довелося зняти шинель. На ліжку напівлежачи сидів чоловік років п’ятдесяти п’яти. Його очі уважно стежили за гостем, немовби оцінювали його. Він неспішно погладжував трикутну доріжку, у яку вплелася сивина.
​– Мої вітання, – промовив чоловік хрипким голосом. – Радий, що ви зголосилися на перемовини. Моє ім’я — Сидір Артемович. Я командир партизанського загону.
​Він зробив паузу, тоді підвівся й підійшов до гостя. Простягнув йому праву руку.
​– Як звати вас, молодий чоловіче?
– Кличуть мене Дубом. Я командир одного з полків УПА.
– Це сильне псевдо. Вам личить. Бандерівець?
– Ми виступаємо під проводом Тараса Бульби.
– Значить, бульбівці.
– Вочевидь, що так.
– Може, присядемо? – вказав на стіл Сидір Артемович. – Запропоную вам чаю. Чи, можливо, хочете чогось міцнішого?
– Дякую, чаю буде достатньо.
– Ви знаєте, молодий чоловіче, я ж ваш земляк, можна сказати. Саме так, – закивав лідер червоних партизанів. – Я народився на Харківщині.
– Чому ж тоді розмовляєте російською?
– Я радянська людина.
– Коли нею стали? – звузив очі Дуб. – Щось мені підказує, що ви служили ще імператору Миколі Другому.
– Невже так помітний мій вік? – усміхнувся. – А я вважав, що виглядаю молодо.
​А не помітити було важко. Кожен його рух був немов відточений, кожне слово звучало різко й чітко. Було видно, що це військовий із багатолітнім досвідом.
​Дуб кивнув.
​– Ви маєте рацію. Я воював у Першій світовій війні на боці Російської імперії. Але настав новий час. Революція зрівняла людей, дала кожному нові можливості.
– Дала, – у словах Дуба пролунали саркастичні нотки. – Та дехто виявився рівнішим за інших. Ви про це не думали, коли виступили проти свого народу в лавах більшовиків? Коли допомогли знищити Україну?
– Не тобі мене судити, синку, – Сидора Артемовича аж пересіпнуло. – Я – руский человек. А України твоєї ніколи не було, немає і ніколи не буде. Є тільки великий Радянський Союз. І скоро ми поженемо німця аж до Берліна. І від вас залежить, чи будете ви жити у великій сім’ї народів, чи помрете.
– Скажу вам, Сидоре Артемовичу, що ви переговірник від Бога, – Дуб відсьорбнув теплий чай, який на стіл поставив один із рядових, що були в хаті. Він мало не заплющив очі від насолоди. Це вперше за довгий час Дуб пив чай із цукром.
– Питання в тому, кому більше потрібні переговори, – зверхньо кинув Сидір Артемович.
– Слухаю вас.
– У мене дві тисячі вояків. Ми можемо пройти через вашу територію з боями. Але хто від цього виграє? Лише німець. Після нашого бою нацисти станцюють на наших кістках. І якщо ми ще зможемо чкурнути туди, куди нам потрібно, то вам діватися нікуди. Згоден?
– Припустимо.
– А ти маєш яйця, хлопче, – засміявся Сидір Артемович.
– На хлопця я вже не тягну. Застарий буду. Але гордості достатньо. Я так розумію, що вам потрібен вільний прохід.
– Правильно розумієш.
– Припустимо, що я погоджусь. Що нам із того?
– Не буде непотрібних втрат.
– Ну, це обопільно.
– Не будемо сидіти у вас під носом. За дурня мене маєш? Ви хочете позбутися нас не менше, ніж ми вас. Тож давай зробимо один одному таку послугу. За якийсь час ми повертатимемося назад. Обіцяю не вступати в бої з вами.
​Дуб допив чай, підвівся, одягнув шинель і глянув на Сидора Артемовича недовірливим поглядом. Він знав, що це лише слова, але опиратися було марно. Не ті пріоритети на цей час. Найбільшою загрозою були німці. І вибір поміж двох зол був очевидний.
​– Я можу бути впевнений у ваших словах?
– Рівно настільки, наскільки я можу бути впевнений у твоїх. Але маєш слово Ковпака Сидора Артемовича.
– Дякую за чай. Ми дамо вам прохід. – Дуб вийшов із хати.
– До побачення, – кинув йому наздогін Сидір Артемович.
– Краще прощавайте.
​З села упівців вивели рівно до того місця, де зустріли. Повелися чесно. Зняли пов’язки, віддали зброю і відпустили. Видно, прохід був дуже потрібний. В іншому разі їх би просто розстріляли. Підступність москалів Дуб знав не з чуток.
​– То що вони хотіли, друже підполковнику? – запитав Левко.
– Не твоя справа. Йшов мовчки, то й іди далі, – різко відповів Дуб, усе ще поглинутий роздумами, чи правильно чинить.
– Ви ж не домовилися з червоними про співпрацю? Ви ж не могли, – не вгавав хлопець.
– Я сказав: йди мовчки.
– Ви не бачили, що ті падлюки зробили з селом. Їм не можна довіряти. Вони підступно зрадять.
– Хлопче, – гаркнув Дуб, – ти врешті стулиш пельку? І як тільки тебе Шрам терпів?
– Але ж не можна з ними домовлятися, – вже обережніше сказав Левко.
– Ти диви, вже яйце буде курку вчити, що робити. Закрий рота, а то покараю!
​Уранці всіх підняли, привели в бойову готовність і наказали чекати. Зі сходом сонця з’явилися перші ряди червоних партизанів. Левко сподівався, що дадуть команду атакувати, але її так і не було. Він не обурювався, адже сам також не порушив би даного слова. Усе ж хлопець розумів вчинок Дуба. А почута розмова між старшинами його навіть підбадьорила.
​– І коли ж вони встигли назбирати стільки людей? – дивувався Лелека.
– Так, – погодився Залізняк, – загін чималий.
– Нехай собі йдуть, – шмигнув носом Довбешка, – однією проблемою для нас менше.
– Південніше їм ще з бандерівцями переговори вести. А до перемовин їх ще точно поскубуть і німці, і наші, – роздумував уголос Смерека.
– Маю надію, що вони зіткнуться лобами з тим німецьким каральним загоном, що нас переслідував, – схрестив руки на грудях Ярема. – Трохи б ряди один одному прорідили.
– Я дуже на це сподіваюсь, – усміхнувся Дуб. – Німчура чекає, коли ми носа висунемо, а тут до них такий подарунок іде в руки. Поскубуться так, що пір’я ще долго летітиме.
​Через три дні прийшла звістка, що червоні партизани на чолі з Ковпаком Сидором Артемовичем зіткнулися з німецьким батальйоном. Великих втрат зазнали обидві сторони. Ковпаківці переважали німців кількісно і майже знищили каральний загін до ноги. Самі ж втратили, за різними даними, від двохсот до трьохсот чоловік убитими. Ще близько півтори сотні були поранені.