Розділ 20

За провідника став Сокіл, оскільки був родом із цих країв. Сотня рухалась майже без спочинку, щоб не бути нагнаною німцями. Лише ближче до вечора зробили привал і перекусили нашвидкуруч залишками провізії. Троє важкопоранених померли. Їх поховали в братській могилі. Оскільки священнослужителя не було, слово взяв Ярема.
​– Наша багатостраждальна земля втратила ще трьох своїх синів. Вони могли залишитись удома, займатись господаркою чи домашніми справами. Вони могли б створити сім’ї, народити і виховувати дітей, але вони знали, що в неволі, коли тобі кожен вказує, як жити і що робити, щастя не буде. Саме тому ці хлопці пішли захищати свою Батьківщину, щоб наступні покоління жили без ярма, були вільними, були господарями на своїй землі. Саме за це вони склали свої голови. І ми повинні продовжити боротьбу. Адже в іншому разі їхні смерті і смерті багатьох інших наших побратимів будуть марними. І, як би важко нам не було, ми витримаємо всі випробування, усі тяготи і примхи долі. За Україну! За її долю! За честь і волю! За народ! Слава Україні та її синам!
​– Слава! Слава! Слава! – пролунало багатоголосе.
​Слова підбадьорили втомлених хлопців, додали сили й наснаги. Після недовгого відпочинку рушили далі. Німців не було ні видно, ні чутно, але ризикувати сотник не наважувався. Вирішив завдяки нічному переходу відірватись від переслідувачів. Серйозною проблемою була гостра нестача харчів. Заходити в села задля поповнення провізії Ярема не хотів, щоб не накликати біди на селян. Німці покарають за допомогу повстанцям. І покарають з особливою жорстокістю. Тому сотник підкликав до себе Сокола.
​– Друже Сокіл, – сказав сотенний, – ти знаєш цю місцевість?
– Добре знаю.
– Де найближче село?
– Дай подумати, – почухав потилицю Сокіл так, що аж шапка на очі зсунулась. – На південь кілометри за три-чотири. Є ще на південний схід, але можна перетнутися з нацистами. Ну і на північному заході за кілометрів вісім, може, десять. Туди буде йти найзручніше.
– Згоден, – кивнув Ярема і витягнув карту. – Вийде так, що рухатись будемо майже паралельно. Маршрут, яким ми підемо, ти знаєш. Тож візьми п’ятьох-шістьох хлопців, вільну підводу і рушайте до села. Ми будемо йти до півночі. Тоді станемо на привал. На години три-чотири, не довше. Ось тут, – сотенний вказав пальцем місце на карті.
– Зрозуміло, – кивнув розвідник.
​Сокіл, звісно ж, зібрав усю стару команду, окрім Куліша. Той ще не міг самостійно пересуватись. Сагайдачний порадив взяти Кірку. Все ж перестрілка біля хати діда Устима вплинула на зародження дружби. До загону також зголосився брат Кірки на псевдо Верба. Рушили негайно.
​Хлопці рухались майже мовчки. Розмовляти не дуже хотілось. За останні дні загинуло двадцять п’ять побратимів. Усі втрати були важкими, але смерть Шрама залишила особливий відбиток на кожному. Він був справжнім лідером і командиром. Його поважали і дослухались до його порад. Навіть знищення загону радянських партизанів і вбиті зо два десятка німців не могли підбадьорити.
​До села наблизилися, коли вже стемніло. Знову тиснув тріскучий мороз, ще й приправлений пронизливим вітром. Першою стояла непримітна хатина, немов сиротинка на віддалі від інших. У вікнах горіло світло. Повстанці вирішили зайти і розпитати господаря про наявність у селі німецьких військових чи радянських партизанів.
​Місяць освітлював землю, а білий сніг робив ніч напрочуд світлою. Сагайдачний і Лис зголосились йти в розвідку. На краю лісу зачаїлися, розглядаючи місцевість. Не помітили нічого незвичного. Лише тиха зимова ніч. Хлопці обережно, наскільки це було можливо, наблизились до хати. Левко жестами показав, мовляв: я заходжу, а ти стережи зовні.
​Сагайдачний спробував двері. Незачинені. Клацнула клямка, скрипнули завіси, і Левко зайшов усередину. За столом сиділи господарі, чоловік і жінка старших років, а навпроти — молодий мужчина. Він різко піднявся з місця, але Сагайдачний уже націлив на нього гвинтівку.
​– Ані руш! – гукнув хлопець.
​Чоловік трохи підняв руки вгору долонями вперед. Зовнішній вигляд видавав у ньому військового. Штани-ґаліфе заправлені в новенькі, напастовані до блиску чоботи. Білий напівшубок обперезаний навхрест чорними ременями. На широкому шкіряному поясі висіла кобура з пістолетом, а з боків дві гранати.
​– Спокійно, хлопче, – сказав він російською мовою. – Ось руки. Бачиш?
– А це ще хто? – забіг усередину Лис.
– Зараз дізнаємось, – вказав кивком голови на незнайомця Левко, – забери-но в нього зброю.
​Лис обеззброїв чоловіка і вказав на лавку:
– Сідай.
– Ну. І ким ти будеш? – запитав Сагайдачний, як тільки чоловік зайняв місце за столом.
​Господарі притулились один до одного. Чоловік обійняв дружину, погладжуючи по плечі.
​– Він прийшов за пів години до вас, – сказав він тривожним голосом. – Розпитував про німців і повстанців. Я сказав, що ні тих, ні інших у селі немає.
– Слухаю тепер тебе, – кивнув Левко до чоловіка.
​Той поводився спокійно, говорив твердо й монотонно, немовби розповідав якусь історію.
​– Звати мене Нікіта. Я радянський партизан. Я з посланням від Дмитра Миколайовича Мєдвєдева. Шукав вас, а тут ви мене знайшли. Доля вміє дивувати. Мені потрібен старший.
– От тобі на, – плеснув долонями по колінах Левко, – ще один «визволитель». Стріляти таких, як ти, треба.
– Ворог у нас спільний – німці. Чого ж нам стрілятися?
– Він ще питає, – фиркнув Лис. – Тому, що ви села спалюєте, людей вбиваєте, дівчат ґвалтуєте.
– Ми знаємо про це. Один з того загону втік і доповів про бій з вами. Так не мало бути. Нам прикро, що так трапилось.
– Скажи це сиротам, вдовам і батькам, які поховали своїх дітей, – гаркнув Сагайдачний.
– Наказу такого не було. Дмитро Миколайович розстріляв його власноруч. Ми визволителі, а не карателі. Подивіться в сумці. Там є лист до вашого ватажка.
​Лис відкрив офіцерську сумку. Там справді був лист. Запечатаний і підписаний російською мовою: «Колпак Сідор Артємієвіч».
​– Можете передати його вашому командиру. Або візьміть мене з собою, я зможу провести зв’язкового на місце зустрічі. Зброї в мене немає, – знову показав руки Нікіта. – Буду слухати ваших наказів і поводитимуся тихо.
– Скільки вас? – запитав Левко.
– Про кількість партизанів не скажу, а тут лиш я один.
– Друже Лис, повідом хлопців, а я постережу «визволителя».
​За пів години прибула решта загону. Сокіл на правах старшого ще раз розпитав радянського партизана й вирішив узяти його з собою.
​Господарю пояснили що до чого, і повстанці вирушили до сусідів, зібрати провізію. За дві години підводу завантажили харчами. Знайшлося й кілька мішків вівса та трохи сіна для коней. Вийшли з села глибокої ночі.
​З першими променями сонця загін прибув на місце зустрічі. Побратими зустріли їх радісними вигуками. Вперше за останні кілька днів їм вдалось нормально поїсти. В усіх піднявся настрій, з’явилося майже втрачене завзяття й відновився запал до боротьби. Якби не команда Яреми перепочити чотири години і рухатись до Старої фортеці, хлопці б залюбки кинулись у бій проти німецьких вояків.
​Радянський офіцер розповів усе сотенному, і той вирішив узяти його з собою. Дуб старший, і йому видніше, що робити. Зрештою, Нікіта поводився тихо, не ставив зайвих запитань і не створював проблем. Навіть не сперечався, коли йому накинули мішок на голову.
​День минав добре. Розвідники, які поверталися, повідомляли, що переслідування немає. Чи то сотня відірвалася завдяки нічному переходу, чи то німці злякалися плестися за упівцями вглиб лісів. Хлопці втомилися нівроку, та все ж близько півночі дійшли до Старої фортеці. Вартові перевірили гасло і провели їх усередину.
​Фортеця була старезною. Побудована ще до приходу на ці землі Золотої Орди. Зараз вона була частково зруйнована, але ті стіни, що вціліли, залишалися товстими та міцними. Тут можна було тримати оборону від цілої армії.
​Левко помітив, що тут розмістилося більше ніж п'ять сотень, які були в курені Дуба, коли вони підходтли до Золотого. Це було помітно навіть без підрахунку. Те й діло горіли вогні, яких було не злічити, як і наметів. Вочевидь, планувалася акція масштабів, яких до того ще не було.
​Коли сотня розмістилася, Ярема попрямував до офіцерів, прихопивши із собою Нікіту. Супроводжували радянського партизана Лис і Сагайдачний.
​– Взяли в полон — вам і супроводжувати, – сказав сотенний.
​Офіцери розмістилися в невеликій кімнаті. Вони сиділи навколо вогнища, на стовбурах дерев. У них не було жодних привілеїв порівняно зі звичайними вояками. Сотники щось обговорювали, але затихли, щойно увійшли Ярема, Лис і Сагайдачний з Нікітою.
​– Вітаю, – піднявся Дуб. – В це ще хто?
​З голови полоненому зняли мішок. Він розповів про бажання свого командира зустрітися і передав листа. Дуб розгорнув папір, пробіг очима по тексту. Склав його і поклав у кишеню.
​– Заберіть його. Нагодуйте, розмістіть десь на ніч, але очей не спускайте, – сказав підполковник.
​Лис і Сагайдачний знову накинули мішок і вийшли з кімнати.
​– Де Шрам? – запитав Дуб.
– Загинув. Мене поставив за старшого. На хуторі на нас напали німецькі карателі. Зрадник здав наше місцезнаходження. Дід Устим також склав голову, прикриваючи наш відхід.
– Що ж, новини кепські. За діда можна хіба потішитись. Він мріяв загинути в бою, а не в теплому ліжку. Наша земля втрачає кращих своїх синів. Нажаль, на війні завжди так, – він зітхнув. – А що там із партизанами?
– Потрапили в засідку, але знищили всіх. Загалом наша сотня втратила двадцять п’ять чоловік.
– Невесело... – покусував нижню губу Дуб. – Слухай, друже Ярема, залишаєшся сотником. Тут достатньо добровольців. Доформуй сотню і чекай наступних наказів. Поки відпочиньте. Цих двох разом із москалем уранці відправ до мене. Підемо на зустріч. Послухаємо, що хоче радянський партизанський провід.