Розділ 19

Левко біг щосили. Нісся немов вітер, та йому здавалось, що він заледве пересувається. Думав кричати на ґвалт. Вагався у своєму рішенні – повідомити спочатку командира чи зловити Рака і вибити з нього правду. А може, це всього лиш вигадки? Його уява. Хлопець сходив «до вітру», а зізнатись застидався. Але, як би там не було, підозри потрібно або підтвердити, або розвіяти. Береженого Бог береже.
Надворі почало сіріти. Хлопці прокидались, намагались зігрітись за допомогою фізичних вправ і готувались до виходу. Лис грів руки, піднявши їх над вогнем.
– Друже Лис, – підбіг Левко, обперся руками об коліна, намагаючись віддихатись, – Шрама не бачив?
– Ні, може, в діда в хаті? Ти чого так захекався?
– Немає його в діда... Я щойно звідти.
– Може, ще не повернувся, – знизав плечима Степан. – Щось трапилось?
– Ще не знаю.
Левко озирнувся довкола, шукав очима Ярему. Його залишив старшим Шрам. І як Левку не хотілось би йти до нього, все ж іншого виходу не було. Ярема ходив по табору і, жестикулюючи руками, роздавав накази.
– Друже Ярема, – підбіг Левко, – можна на кілька слів?
– Куди летиш? – усміхнувся Михайло.
– Можемо відійти?
– Давай відійдемо, – звів брови Ярема і відвів хлопця вбік. – Що трапилось?
– Я боюсь помилитись, але один з наших вночі не був у таборі. Куди він ходив – не знаю. Це один з тих, хто прийшов з вами. Псевдо Рак, якщо я добре пам’ятаю. Червонолиций такий, – вказав на власні щоки Левко. – Він побачив мене і розгубився. Почав брехати.
– І в чому ти його підозрюєш? – не розумів Ярема.
– Я ж кажу, не знаю. Поклич його, допитай.
– Отак взяти і допитати?
– Ти ж знаєш його, – стояв на своєму Сагайдачний. – Поговори з ним чи що...
Ярема зітхнув, мовляв, ну і Бог з тобою.
– Друже Кірка! – окликнув він одного з хлопців. – Знайди-но мені Рака. Але мерщій.
– Може, Лиса з Соколом послати на розвідку? – запитав Левко.
– Може, й пошлемо, зачекай-но трохи. Не лети поперед батька в пекло.
За кілька хвилин повернувся Кірка. Він повідомив, що Рака у таборі немає. Мало того, хлопці з його рою сказали, що не бачили його ще з ночі.
– Трясця, – сплюнув Ярема, а тоді перевів погляд на Левка. – Будемо надіятись, що ти помилився, хлопче, – він задумливо впер руки в боки і припустив нижню губу, роззираючись. – Чого стоїш? Клич розвідників.
Лис і Сокіл помчали в розвідку, а Ярема почав форсувати збори. Вогні швидко погасили, зібрали речі, накинули наплічники і були готові виходити. Але несподівано повернулися Сокіл з Лисом.
– Чому так швидко? – насупив брови Ярема.
– Німці йдуть, – видихнув Лис.
– Скільки?
– До пів години будуть тут, – зашипів через зуби Сокіл. – Сотні зо три. Не менше. Є мотоцикли з кулеметами.
– Ожила німчура, – за звичкою закусив нижню губу Михайло. – Видно, добре ми їм смальцю за шкіру залили. Такі сили на нас почали кидати. Де ж Шрам подівся?
– Що будемо робити? – запитав Левко.
Його не тішило те, що він виявився правим у своїх здогадках. Вже краще б помилився. Та сталося як сталося, потрібно відповідно реагувати.
– Не вистоїмо, – скривився і потер підборіддя Ярема, роздумуючи вголос. – Боєприпасів мало, і табір не призначений для тривалої оборони. Будемо відходити. Візьми кількох хлопців і біжи, друже Сагайдачний, до хати. Заберіть поранених. І скажи, нехай дід Устим збирається. Піде з нами.
Левко побіг не вагаючись ані секунди. З ним пішли Хортиця, Сокіл, Кірка і, звісно ж, Лис. Старий припав Левкові до душі. А німці, як лиш дізнаються, що він допомагає упівцям, розстріляють на місці.
Коли хлопці прибігли до хати, побачили, що коні вже запряжені в підводи. Вони обережно, наскільки це було можливим, винесли побратимів. Куліш і Ревун могли навіть сидіти, хоч були ще бліді і кволі. Троє найважче поранених уже на ладан дихали. Ще один був стабільно важкий.
Сокіл і Хортиця вдарили поводами, і підводи покотились у бік табору.
– Діду Устиме, – сказав Левко, – пішли з нами. Німці на підході.
– О, це вже ні, синку. Це моя земля, мій дім, і звідси я вже нікуди не піду. Ви йдіть, а я трохи допоможу вам.
Господар усміхнувся сумно у густі вуса, глянув у той бік, звідки йшли німці, і запалив люльку. Випустивши густий дим, дід Устим обернувся, повільно і поважно пішов до хати. Лис розвів руками, мовляв, що тут зробиш.
– Так не можна, – не міг повірити воринок діда Левко.
– Йдемо, друже Сагайдачний, – сказав Кірка. – Тут нічого не вистоїмо.
– Йдіть, я зараз, – сказав Левко і кинувся до хати.
Завіси на важких дверях скрипнули. Левко зупинився на порозі. Дід Устим обережно зняв зі старої скрині вишитий рушник, акуратно, немов реліквію, склав його в кілька разів і поклав на стіл. Обернувся обличчям до образа, перехрестився тричі і промовив молитву. Тоді обернувся до Левка і сказав, вдаючи злість:
– Закрий двері! Не випускай тепла. Я що, дурно палив усю ніч?
Дід Устим підняв важку кришку скрині, викинув зсередини одяг і витягнув кулемет.
– Давненько ти не служив мені, вірний друже, – усміхнувся лише кутиками губ господар. – Прислужись же востаннє.
– Ходімо з нами, діду Устиме, – попросив Левко.
Усередину увірвався Лис.
– Німці тут!
Та реакція господаря була все такою ж:
– Скільки повторювати? Двері!
Аж тепер Левко почув гул мотоциклів, а за ними й постріли. Але стріляли не в них.
– Але ж... – Левко ступив крок уперед. – Ще є час для того, щоб врятуватися.
– Йдіть, хлопці, я прикрию. Вам ще нарід наш рятувати, – сказав дід Устим цього разу спокійно та виважено. – Слава Україні!
Господар перевірив заряд кулемета, розбив вікно, впер зброю в підвіконня і прицілився. Сагайдачний і Лис вибігли з хати, зрозумівши, що це остання воля старого вояка. Німців ще не було видно. Лунали лише постріли.
– В кого вони стріляють? – запитав Кірка.
– Лиш би не в нас, – Лис придивився в далечінь, а тоді пхнув від побаченого: – Не може бути.
– Що там таке? – запитав Левко.
– Шрам.
– Де?
– Ось. Зліва. Перебігає з укриття до укриття. Це по ньому німці стріляють.
– Бачу, – скривився Левко.
Хлопець прицілився, вистрілив. Один з німців упав. Сагайдачного підтримав монотонний стукіт кулемета. Почали стріляти й Лис та Кірка. Ворог здійняв крик, коли в кількох з них влучили кулі. Німецькі солдати розосередилися, почали рухатись повільніше, обережніше і відкрили вогонь у відповідь. Поки невлучно. Кулі свистіли достатньо далеко. Та все ж хлопці знайшли для себе укриття.
Левко зосередився на тих німцях, що перестрілювались зі Шрамом. Солдати перегрупувалися, зосередившись на кулеметі. Адже саме від нього йшла найбільша небезпека.
Шрам уже був за якихось сто метрів, але на «хвості» сиділи німці. Вони вперто переслідували його, супроводжуючи пострілами. Сотенний в одну мить почав рухатись важче, немовби з невидимим тягарем на плечах, що притискав його до землі. Можливо, втома давалась взнаки, та більше було схоже на те, що якась з куль таки дістала його. Він відстрілювався чимраз рідше.
– Забирайтесь! – крикнув він.
Левко бачив, як Шрам заточився і обперся на коліно. Він витратив багато зусиль, щоб піднятись. Це було поранення. Ніяк інакше.
– Геть! Втікайте, дурні!
Лише встиг він це гукнути, як розправив плечі і знову упав. Долілиць. Хлопці ще якийсь час чекали в надії, що Шрам підніметься і все ж таки добіжить до них. Врятується. Але командир уже не рухався.
– Біжимо! – першим вийшов зі ступору Лис. – Потрібно відходити.
Хлопці гайнули щосили до лісу, прикриті кулеметними чергами. Бігли так швидко, як лиш могли, не оглядаючись. Дід Устим привернув увагу німців. Вони й подумати не могли, що так затято з ними воює один сивочолий дід. Довелось спочатку зачистити хату, щоб не отримати кулю в спину. Лише одному Богу відомо, скільки ворогів там поклав старий воїн, поки його закидали гранатами. Та це дало хлопцям достатньо фори, щоб відірватись від переслідування.
Менше ніж за годину нагнали свою сотню. Ярему повідомили про смерть Шрама. Тепер він мав керувати загоном. Благо, що перед відходом хорунжий віддав Михайлу карту і показав, де місце збору — Стара фортеця.