Розділ 18

Чота на чолі з Яремою повернулась у село, коли вже стемніло. Смуток оповив поселення. Батьки плакали за дітьми, а діти — за батьками. У кожній вцілілій хаті лежав покійник, а в деяких — по декілька. Убитих повстанців поклали на збите зі стовпців та дощок підвищення на одному з дворів.

Ввечері відправили парастас, а наступного дня — поминальну службу і поховали, як того велів звичай.

Левко стояв, склавши руки попереду, і розглядав кладовище. В голові роїлися думки, що не давали спокою. Живі проводжали мертвих у потойбіччя. По тому вони прийдуть молитись на їхні могили, принесуть квіти, запалять свічки, проллють сльози і згадають тихим словом. А хто помолиться за душі цих молодих хлопців, які проміняли теплі домівки і м’які ліжка на холодний ліс і тверду вологу долівку? Батьки ніколи не дізнаються, де в сиру землю закопали їхнє дитя. Жінки більше не почують таке жадане «кохаю», а діточки вже не плигнуть зі сміхом в обійми татка.

Левко змахнув скупу сльозу, одягнув шапку і попрямував за колоною побратимів. Селяни виділили дві підводи для важкопоранених. Таких виявилось шестеро. Троє з них були особливо важкі і не приходили до тями. Поміж тих, що були притомні, лежав і Куліш. Його очі дивились кудись у далечінь, але були порожніми, а погляд — байдужим. Він винив себе за смерть Мамая. І життя йому було зараз не в радість.

– Друже Куліш, – підійшов до підводи Шрам, – як ся маєш?

Той навіть не подивився на сотенного.

– Ви були найкращими друзями з Мамаєм. Товаришували ще з дитинства. Адже так?

– Його ім’я – Марко Носенко.

– Я запам’ятаю. Добре було б, якби ти розповів його батькам, де його поховали.

– Я б краще вмер, – сухо кинув Куліш, усе ще дивлячись у далечінь.

– А ось так говорити не варто, – в словах Шрама відчулися нотки притиску.

– Чому це? – врешті перевів погляд на співрозмовника Куліш. – Краще б він жив, а не я.

– Марко віддав своє життя, щоб врятувати тебе.

– В тім-то й річ, – він гнівався, але через рану це вилилось у стогін.

– Як би вчинив ти, якби опинився на місці Мамая? Невже не зробив би те саме? Не кинувся б рятувати його, незважаючи ні на що? – примружив очі Шрам.

Вперше Куліш глянув на співрозмовника без гніву. В очах зажевріла іскра надії. На що? На слова розради? Напевно, на слова підтримки. Він кивнув, і сльоза скотилась по його щоці.

– Я зробив би усе від мене залежне, щоб врятувати його, – закивав Куліш.

– Ось бачиш. Ти завинив Марку життя. І якщо не виживеш – його смерть буде марною. Подумай над цим, хлопче. Добре подумай, – Шрам поплескав Куліша по плечі і пішов.

Холодне сонце заховалось за горизонт. Насунули важкі чорні хмари. Густа пітьма огорнула усе навкруги. Шрам вийшов у голову колони, оскільки знав шлях найкраще. У далечині з’явився ледь помітний вогник. Це і була потрібна хатина. Тут жив зв’язковий. Хорунжий послав вперед Лиса і Сокола, щоб розвідали обстановку. Через годину хлопці повернулись. Повідомили, що усе добре, але з однією обставиною – Дуба з рештою повстанців не було. А дід сказав, що розмовлятиме лише зі старшим.

– А це вже не дуже добре, – потер легку щетину на щоках Шрам.

Сотня зупинилась за кілька сотень метрів від хати. Шрам взяв із собою Сагайдачного та Хортицю і пішов до зв’язкового.

Хатинка була низькою, з вікнами при самій землі і очеретяною стріхою. Двері виявились важкими, хоч і скрипучими. Щоб увійти всередину, довелось добре пригнутись навіть невисокому на зріст Левку. А Хортиця мало навпіл не склався. Зате зсередини хата виглядала добре. Стіни нещодавно вибілені, а на печі красувався різнокольоровий розпис. На стіні висів образ із зображенням Святої вечері. За міцним дубовим столом сидів сивочолий дідусь. Довгий чуб замотаний за праве вухо, а з-під густих, злегка пожовклих на кінчиках вусів стирчала різьблена люлька. З неї догори тягнувся легенький димок. Він розносився, наповнюючи хату приємним, лоскотливим запахом тютюну і меду. Вогник з каганця грав на діловому обличчі, граючи світлом і тінню.

– Холодний Яр, – виголосив гасло Шрам.

– Та бачу я, що ви свої, – затягнувся дід і випустив густу хмару ароматного диму. – І тебе впізнав, друже Шрам. Дякувати Богу, ще не всі клерки погубив. Ви сідайте, хлопці. Гляди ж, потомилися з дороги.

– Як ся маєте, діду Устиме? – запитав Шрам, вмощуючись навпроти.

– Нема на що жалітись. Якби не та вся наволоч, яка жити спокійно не дає на власній землі, то й можна було б і в танок ще піти.

– Радий бачити вас у хорошому здоров’ї і доброму настрої.

– Та ще тягну якось. А ти молодь усе навчаєш воювати? – кивнув у бік Сагайдачного і Хортиці.

– Доводиться, – зітхнув Шрам, – комусь та й треба.

– Завоювався ти, друже Шрам. Може, вже й на спочинок пора?

– На тім світі відпочину.

– Хто б сумнівався, – усміхнувся старий у густі вуса. – Ну то що? Медовухи чи вишнівки не пропоную. Знаю, що відмовитесь. А от чаєм теплим пригощу, – вказав дід Устим у бік печі і сказав Левку: – Постав-но чайник на вогонь.

– То що трапилось? – запитав Шрам. – Де Дуб та інші?

– Натрапили вони по дорозі сюди на німців. Цілий батальйон з технікою. Прислав до мене вістового. Він сказав, що відступають з боями. Благо, пішли в Чорний ліс, де й змогли відірватись. Техніка туди не пройде, а німці злякались пробиратись вглиб. Знали, що пощипають їх там добряче. Вістовий сказав, що Дуб чекатиме в Чорному лісі, у Старій фортеці. Ти знаєш.

– Знаю, – кивнув Шрам і скривився. – Не дуже добрі справи.

– Не дуже, – повторив дід, вибиваючи люльку об стіл.

– Ми йдемо з мінімальними запасами. Їжа вже закінчується, і наметів немає. Ще й шестеро важкопоранених. А до Старої фортеці кілометрів сімдесят буде. Два дні ходу щонайменше. Якщо без пригод. Добре ж німчура їх гнала.

– Поранених прийму, обігрію і нагодую. Для інших ні притулку, ні харчів не маю. Скільки в тебе хлопців?

– Майже дев’ять десятків, – пригладив вуса Шрам. – Слухай, діду Устиме, мусимо на цю ніч стати в тебе табором. Лише на ніч. Вранці, як зійде сонце, підемо.