Глава 43.1

***

Стовп полум'я заввишки ледь не до неба розірвав темряву, осяявши квартал знаті жовто-червоними відблисками. Стогін потужного полум'я на мить піднявся вище дахів, а слідом за світлом на місто обрушився гуркіт руйнування.

— Мерщій, туди!

Ульф кинувся щосили уперед, вже розуміючи, що запізнився. Поворот, спуск, довга алея, площа з фонтаном, широка дорога, знову поворот — здавалося, що кінця цьому шляху не буде.

У вікнах будинків показалися перелякані обличчя, стривожені люди вибігали на вулицю і завмирали, в подиві дивлячись на вогняну феєрію.

— Дорогу, розступись! Дайте пройти!

Владний крик змусив витріщак позадкувати.

— Воду неси! Та швидше, згорить усе!

— Очепи потрібні!

— Тягни все, що є!

— Це де? У вар Іяда? О небо, там же стільки людей!

— Горить, як горить, не загасити!

Пожежа осяяла всю околицю, вириваючи з темряви знесені та понівечені ворота, напівзруйнований паркан і дерева зі зламаними гілками. Найбільше дісталося панській половині будинку — на її місці височіла безформна купа уламків. Решта будівлі, охоплена полум'ям і димом, ще стояла, але по дерев'яних колонах другого і третього поверху, різьблених віконницях і перекриттях розповзався вогонь, а з-під даху виривалися важкі чорні клуби диму.

Якийсь відчайдух раз у раз пірнав у спекотний хаос, допомагаючи людям, які залишилися всередині, вибратися на повітря. У гул і тріск дерева вплелися тужливі жіночі крики. Багато було й тих, хто стогнав від болю, отримавши страшні опіки. Господиня будинку натужно кашляла, намагаючись очистити легені від диму. Дві її дочки, живі, хоча й перелякані, стояли поруч.

Вцілілі домочадці, слуги та сусіди Зафіра тягли воду, намагаючись приборкати полум'я. Трохи далі, уздовж доріжки, лежали тіла тих, кому допомогти вже було неможливо.

Ульф придивився до страшної метушні, намагаючись знайти знайомі обличчя — і, о диво, йому це вдалося.

На краю між світлом і тінню, прямо на землі, сидів лорд Зафір. Перед ним лежало мертве тіло молодого чоловіка. Трава навколо них почорніла і блищала від крові, що розтеклася цілою калюжею. Регент підійшов ближче і придивився до обличчя мерця: Диргам, молодший із синів, з яким вони бачилися один-єдиний раз у день страти на площі.

Ульф зловив за рукав одного зі слуг, що пробігав повз:

— Де спадкоємець? Газі бен Зафір?

— Там, — потемніла від кіптяви рука вказала в саме пекло. — І лорд Вафі там. Тіла не дістати, та немає вже й що, напевно. Молодшого пана з господарем у вікно викинуло, коли все вибухнуло, та все одно пораненого не врятували. Осколками пошматувало і він кров'ю сплив умить. А лорду пощастило, виживе.

— Що тут взагалі трапилось?

— Не знаю точно, пане, — слуга втер обличчя забрудненим рукавом, розмазуючи по щоках кіптяву та сльози. — Я в сторожці був, не бачив, як рвонуло, та тільки людину, охоплену вихорами магії, роздивився добре. Він просто вийшов із полум'я, цілий та неушкоджений, навіть не почорнів. І пішов, знісши ворота одним ударом.

— Людину? Ти впевнений?

— Так як же не впізнати панського гостя, коли я ж його й зустрічав лише годину тому? Авар чи Унвар, як його там, бен Фуад.

— Ясно. Іди.

Балки другого поверху загрозливо затріщали.

— Назад!

— Відійти всім!

Люди позадкували вчасно: з гуркотом обрушилися останні опори, масивна купа двох поверхів просіла, завалюючись на бік. У всі сторони бризнули палаючі уламки, тріски, тліючі шматки дерева. До темного неба здійнялася купа золотих іскор. Збивати вогонь далі не було сенсу, а про те, щоб витягнути когось із під завалів, і не йшлося. Спустошені та прибиті раптовим лихом люди відступили, мовчки дивлячись на те, що залишилося від будинку.

Однак Зафір, не помічаючи цього, схилився над тілом, розмірено похитуючись із боку в бік:

— Усе втрачено, все втрачено! — розібраф Ульф монотонне скиглення. — За що мені це? Чим я так завинив? Втратити все, що маю: діти мої, діти! Моя плоть і кров, мої нащадки! Сину...

Старий розридався, ховаючи обличчя в долонях. Плечі його здригалися, а крізь схлипи раз у раз лунали прокляття.

Ульф першим підійшов до Зафіра і поклав руку на його плече, привертаючи до себе увагу.

— Ваші дочки вціліли, — тихо вимовив він. — Диргаму не допомогти, а їм необхідна Ваша підтримка. Залиште тіло, його похоронять з усіма почестями. Ідіть до живих.

Зафір підвів на чужинця очі, сповнені відчаю й жалю, відверто не розуміючи, про що йому говорять.

— Мені шкода. Сумую про Вашу втрату, — Ульф говорив рівно, але туга виразно відобразилася на його обличчі. — Нечуване горе для батька — побачити смерть своїх дітей.

Тільки зараз Ульф роздивився, що у волоссі аристократа не залишилося жодної темної ниточки, лише сивина, пофарбована відблисками вогню.

— Вони могли б жити, але я знищив їх. Я! — Зафір скочив на ноги й скажено вдарив себе кулаком у груди. — Я привів убивцю у власний будинок, пустив його на поріг. Хотів покарати Анвара за зухвалість, а вийшло, що наказав лише себе. О боги, як гірко й страшно я прорахувався...

Він відвернувся від регента, ковзаючи поглядом по завмерлих людях і розсміявся глухо, відчайдушно й моторошно.

— Дивіться! — голос його обірвався на високій ноті. — Смійтеся! Святкуйте! Розкажіть всьому Дармсуду про падіння роду Зафіра вар Іяда!

Звісно, ніхто з присутніх навіть не посміхнувся, навпаки, кожен, хто дивився на старого, скорботно опускав очі до землі й відвертався. Губи Зафіра викривила презирлива гримаса, він обернувся до Ульфа й чітко вимовив:

— А Ви, лорде регенте, мабуть, не випадково опинилися тут? Звичайно, ні, он і варта з Вами. Ви знали, або здогадувалися, або підозрювали... Вже немає різниці, бо ви були праві з самого початку, праві майже в усьому... Крім одного... Але як же боляче платити за рахунками!

Старий обхопив себе руками, немов тільки зараз почав відчувати вечірній холод і вогкість, а потім додав на два тони тихіше: