Глава 40. Вибір

Гіршим за відсутність вибору часом може бути тільки наявність вибору. І якщо ще вчора вранці пан Джаліл кляв долю за те, що зробила його заручником чужих рішень та амбіцій, то тепер був готовий принести найщиріші та найгарячіші вибачення, аби повернути час назад і не дізнатися правди.

Як спокійно жилося б йому в блаженстві невідання! Ані тривог, ані турбот, тільки сіра нудьга і визначеність. Ображена гордість згодом би заспокоїлась, знайшлися б маленькі перемоги, що дарують відчуття потрібності, відчуття влади, впевненості в правильності обраного життєвого шляху.

Лестощі завжди знаходять шлях до серця, скільки б люди не стверджували протилежне. Забулася б образа, нанесена Зафіром вар Іядом, а згодом знайшовся би й спосіб повернути йому слова презирства.

Ось тільки тепер у старшого євнуха цього часу не було.

Те, що на важіль терезів ляже насамперед його, Джаліла, життя, було зрозуміло без довгих пояснень. Джаліл не був упевнений, що лорд Анвар розповів йому всю правду, більше того, відчував за його словами багато недоговореного. Молодий нахаба зважився відкритися, отже, міцно вірив або в згоду євнуха, або в його мовчання. Або не збирався виконувати власні обіцянки.

Однак, це й справді була чудова можливість показати себе, але ризик втратити все, непоправно помилитися, відверто лякав. Джаліл не вижив би при дворі стільки років, якби довіряв душевним поривам так само, як безвусе хлопча. Але й не досяг би нинішніх висот, якби не навчися ризикувати в потрібний момент.

— Пане старший євнуху, Ви хотіли мене бачити?

— Так, сядь, — Джаліл махнула рукою і темношкіра красуня Шуа підійшла та граціозно опустилася в крісло.

— У мене для тебе гарні новини, — євнух навіть голови від паперів не підняв. — Ти скоро покинеш гарем, щоб стати наложницею гідної людини.

Шуа від несподіванки ледь не підскочила.

— Як? Чому? Навіщо? Але хіба... — від хвилювання вона навіть забула про шанобливе звертання, — хіба можна? Я ж була однією з наложниць ясновельможного Сабіра!

— І що з того? — поцікавився євнух.

Шуа розгублено закліпала, підбираючи слова.

— Так не заведено! Я маю право залишатися в палаці та вимагати поваги й пошани, як...

— Не маєш, — обірвав її Джаліл. — Імператор вмер, згодом правитиме його син. За законами імперії вас усіх варто заслати подалі від столиці. Пожиттєве утримання, до речі, доволі невелике, пам'ять про гарячі ночі і вічна скорбота за покійним Сабіром, ось і все, що в тебе є. Не знаю, чому ясновельможна Арселія терпить вашу присутність. Думаю, одного її слова лорду регенту було б достатньо, щоб ви опинилися у якійсь провінції.

Шуа посіріла.

— Але милість пані велика, вона дозволила вам, безмізким куркам, жити в теплі й достатку. І замість того, щоб подякувати, ти, дрібна погань, смієш лити бруд за спиною матері спадкоємця! — підвищив голос Джаліл. — Повторювати й поширювати чутки та навіть вигадувати їх?

Він підвівся з місця, грізно нависаючи над дівчиною.

— Що? Думала, не дізнаюся? Та за кого ти себе маєш, безсоромна?

Дівчина квапливо опустила очі, побоюючись дивитися на розгніваного Джаліла.

— Не знаю, хто і що сказав Вам, пане, але це брехня.

— Мені немає діла до того. Я втомився від ваших чвар і не хочу шукати винних. Ти завтра ж покинеш гарем, і скажи спасибі, що я відправляю тебе не на ринок рабів, як ти того заслуговуєш, а віддаю під заступництво шанованої людини.

Шуа протяжно схлипнула.

— Не реви, — сухо наказав Джаліл. — Даю день на збори. Одяг можеш забрати, прикраси теж. За тебе дають непоганий викуп, хоча й ти вже не цнотлива дівчина. Будеш чемно поводитися, дивитися лагідно та дарувати пану насолоду, може, станеш третьою, молодшою дружиною та шанованою жінкою. Це все, що я можу зробити.

— Скажіть хоча б, хто він?

— Торговець шкірами, заможний чоловік, живе в передмісті. У нього дві дружини, непоганий дохід. Уже не молодий, скоро п'ятдесят п'ять виповниться, але тобі вибирати не доводиться.

— Пане, прошу, не треба, — голос Шуа тремтів.

— Ти сама проґавила шанс. Геть звідси.

Шуа вибігла в коридор, розмазуючи по обличчю сльози й ледь не збивши з ніг Зінат. Служниця похитала головою, дивлячись на наложницю, і зазирнула в кабінет старшого євнуха.

— Усе-таки вирішили прогнати? Ну бовкнула дівчина зайвого, з ким не бува, особливо в гаремі. Не хочете дати їй шанс? Вона будь-який наказ погодитися виконати.

— І розтеревенить про це половині столиці, — презирливо пирхнув Джаліл. — Дурість не заслуговує на довіру. А ось твоя порада мені потрібна, Зінато, зайди.

Він зробив запрошувальний жест й, важко зітхнувши, почав розповідь.

— Вирішувати Вам, звісно, — підбила підсумок Зінат, коли Джаліл поділився з нею своїми сумнівами. — Не впевнена, що мої слова заспокоять Ваші тривоги, але, якщо хочете знати мою думку... — вона запитально підняла брови.

— Хочу, — дуже серйозно відповів євнух. — Ти була мені вірна всі ці роки, покірливо допомагала, знаєш про життя палацу більше за інших і, напевно, розумієш, як сильно ми обидва ризикуємо.

— Тоді я скажу так: відмовтеся від союзу з Анваром, — відповіла Зінат. — Знаю, Вам прикро і гірко відчувати презирство з боку лорда Зафіра. Для нього ми ніхто: слуги, посильні, виконавці, раби його волі. І все ж занадто солодкі промови ллються з вуст тих, хто ховає отруйні ікла. Як би не вийшло з цього більшого лиха, ніж проста зневага.

Вона підсунулася до Джаліла зовсім близько:

— Але Ви можете дорого продати те, що так необережно довірив Вам лорд Анвар. Розкажіть про все Зафіру, нехай дізнається, яким був дурнем, коли сам пригрів на грудях змію. Від вас дізнається, від раба свого, якого зневажав. Хіба це не гідна відплата за гординю та марнославство? Такий ляпас буде горіти на його щоках довгі, дуже довгі місяці. До того ж Ваші руки залишаться чистими. Якщо пани хочуть вершити справи імперії, нехай хоч раз у житті зроблять це самі.

Джаліл поглянув на неї здивовано.