Глава 28. Вирок

— Лорде регенте! — Аділь радісно кинувся назустріч північанину. — Ви нарешті повернулися! Я збирався шукати Вас, але варта не пустила мене гуляти по палацу! А я так хотів, щоб Ви були тут. Вони пообіцяли знайти Вас. Таки знайшли?

— Знайшли, — Ульф усміхнувся, мимоволі відповідаючи на радість дитини. — Вибачте за затримку, мій імператоре.

Вечір тільки починався, але ясновельможний пан відверто нудьгував. Час занять минув, Арселія ще досі не повернулася з міста, а Гайда — єдина, хто міг за відсутності імператриці забавити хлопчика, як на зло, супроводжувала свою пані. Зрештою Аділь, ігноруючи всі прохання покоївки, рішуче перебрався в кімнату регента.

Зупинити хлопчика варта не посміла. Молоденьку служницю теж впустили, щоб доглядала за Аділем, слідом за ними увійшов гвардієць: залишати гостей самих в особистих покоях Ульфа Ньорда ніхто не збирався.

Непосидюча дитина відразу взялася за вивчення всього, до чого вдавалося дотягнутися. Спершу служниця злякано охала, коли Аділь висував ящики, перебирав чужі книжки, розкладав їх на підлозі, милуючись картинками, але швидко заспокоїлася, зрозумівши, що нічого страшного не станеться. Дівчина зручно розташувалася на килимі, спостерігаючи за юним імператором, але за вікнами вже вечоріло, а хлопчик продовжував захоплено шелестіти сторінками.

Бесіда між гвардійцем і служницею зав'язалася сама по собі. Трохи обережних питань, обмін іменами, кілька загальних фраз, але час промайнув зовсім непомітно.

До реальності їх повернув Ульф своїм приходом. Дівчина схопилася на ноги, вартовий став струнко. Регент кивнув обом, побіжно оглянув кімнату, посміхнувся невідомо чому й указав на двері.

— Чекайте ясновельможного пана в приймальні.

Потім опустився на коліно, щоб бути на одному рівні з Аділем.

— Я пам'ятаю, що обіцяв Вам розповідь про північ. Ще хочете послухати?

— Звісно, хочу!

Хлопчик застрибав на місці, плескаючи в долоні, метнувся до розкладених на підлозі книжок і витягнув одну з них:

— Про зиму та сніг! Я буду дивитися карту, а Ви розповідайте. Тільки не страшно, добре?

Незабаром дитина і чоловік сиділи на ліжку серед гори подушок. Історія вийшла довгою, хоча й кумедною. Аділь втомлено потер очі кулачками і розслаблено відкинувся на груди Ульфа.

— Мій імператоре, Вам уже час відпочивати, — Ульф відчував, що голова дитини важчає з кожною хвилиною. Хлопчика нестримно хилило на сон.

Аділь у відповідь несамовито позіхнув і сповз на подушки.

— Я трошки відпочину, я зовсім не втомився, — пробурмотів він. — Тільки Ви не йдіть, посидьте ще. Не хочу залишатися один. Дорослі весь час кудись йдуть, а повертаються не завжди. Спочатку татко, потім няня Едіна. Пообіцяйте, що не вчините так, будь ласка! Мені добре з Вами, весело. І мамі теж, вона усміхається, коли згадує Вас. А я буду намагатися вирости гідним правителем, чесно! Цього достатньо?

Бісова безодня! Ульф завмер, відчуваючи, як у душі щось невловимо здригається, змінюється, натягується до межі, дзвенить і майже рветься. Не в силах видавити із себе жодного слова і не знаючи, чи варто говорити взагалі, він просто мовчав, а хлопчик тим часом міцно стиснув його руку і засопів.

Трохи посидівши в тиші, регент обережно піднявся і підійшов до дверей. Жестом покликав служницю, передав із рук на руки сплячого імператора, притримав стулку, пропускаючи жінку, і пошепки наказав одному з охоронців:

— Проведи. І не галасуйте там.

У своїй кімнаті йому здалося занадто тихо й порожньо.

Ульф зібрав із підлоги книжки, розклав їх по місцях, ступив до столу і раптом розгублено завмер, розглядаючи ряд акуратно складених із паперу фігурок: човник, птах, квітка й метелик. Ретельно розгладжені, виставлені в одну лінію, вони здавалися до смішного недоречними тут. Білі аркуші, перетворені на іграшки, покривали рівні рядки, деінде виднілася червона в'язь завитків, що позначали ім'я й титул. Його ім'я й титул.

Імовірно, варто було би влаштувати прочуханку і служниці, і вартовому за те, що дозволили Аділю чіпати записи на робочому столі. Швидше за все, обидва надто захопилися розмовою і не помітили дитячих пустощів. Але останніми днями злоби й так було виплеснуто надміру, сил і бажання займатися цими дрібницями не виникало взагалі.

Ульф акуратно підняв одну з фігурок і розправив її. Складку за складкою, деталь за деталлю. Рівними лініями прокреслили щільний папір смуги вигинів, перетворюючи витонченого метелика на складений вранці смертний вирок, що терпляче чекав підпису.

Регент розгорнув їх усі: двоє вартових, покоївка, найманець. Чотири людські життя, чотири болісні смерті, перетворені дитячою рукою в абсолютно нешкідливі іграшки. Символічно до різі в очах.

Цікаво, чи знав Аділь, з якою легкістю він, Ульф Ньорд, розпоряджається майбутнім інших? Напевно, що ні. Імператор був такий юний, що все це — влада, титули, обов'язки — здавалися йому однією з безлічі ігор, веселою, барвистою казкою. Мине зовсім небагато часу, хлопчик змужніє, перетвориться на юнака, і цей крихкий, по-дитячому добрий, наївний і чарівний світ залишиться в минулому.

Проте, перші втрати вже торкнулися Аділя. Згодом образи минулого, звичайно, зітруться з пам'яті, потьмяніють. Місце померлих людей неминуче займе хтось ще, можливо, навіть ближчий. Ульф пройшов через це у вісімнадцять — і все одно років миру й щастя здавалося катастрофічно мало.

Погляд уперся в розкладені на столі папери. Чотири нічого не значущих імені. Цікаво, хто згадає про цих людей через рік після страти? Два роки? Десять? Чи залишаться вони в чиємусь серці неясною тінню, сумним відблиском минулого, чи розтануть безслідно? Чи згадає сам Ульф про те, що вони колись були, дихали, сподівалися, кохали, зраджували?

І скільки ще таких вироків очікує попереду?

Кожне забране життя знищує частину душі в того, хто виносить вирок. І, на жаль, для воїна смерть — вірний супутник, тінь, що йде слідом до самого кінця. Можна змити з рук кров, втішити розум вином, на час забутися в палких обіймах охочих до ласки і золота жінок, але кожного разу буде наставати новий ранок, сповнений тривоги та спогадів.