Глава 23. Доля зрадника

Джалілу коштувало чималих зусиль зберегти незворушність і дочекатися, доки Сурія покине сад. Неквапливо, ніби ліниво, старший євнух гуляв вигнутими доріжками, трохи затримався біля ставка, а потім, начебто втомившись, звернув до житлових кімнат.

Джаліл знав, що за ним стежать, тому діяв дуже обережно. Зволікати, проте, теж не було коли, занадто добре старший євнух розумів, що невдовзі станеться. Звісно, регент почне шукати автора послання. І знайде. Навіть якщо Віддах писав лівою рукою, в чому Джаліл сильно сумнівався, не так уже й багато в гаремі людей, які вільно володіють пером. А вже в підвалах зберігати мовчання під силу одиницям.

Старший євнух глянув на небо — сонце стояло високо, а отже, Зінат вже виконала доручення. Залишалося сподіватися, що вона була досить акуратною, щоб не пролити зілля собі на руки. Не хотілося б позбутися ще одного союзника, цього разу перевіреного часом, який тихо допомагав протягом двох десятків років.

А ось лукавого зрадника варто знайти і якомога швидше.

Віддаха він почув раніше, ніж побачив, молодший євнух шумно сперечався з комірником посеред коридору, поряд із ними метушилися слуги, розкладаючи й сортуючи мішки та коробки. Вибравши момент, коли Віддах відволікся від суперечки, Джаліл очима вказав у сторону дверцят, що вели у внутрішній двір, і неспішно попрямував туди. Молодший євнух зам'явся трохи, але мовчазне запрошення прийняв.

— Яка радість! Ви вирішили вшанувати мене увагою так скоро?

— Є новини, дуже й дуже тривожні. Настільки, що тобі варто про них дізнатися, — сухо сказав Джаліл Валі Шаб, переконавшись, що їх ніхто не підслуховує. — Не знаю, на що ти розраховував, але сильно помилився: бранець заговорив і, схоже, розповів Ульфу Ньорду багато цікавого.

Віддах недовірливо примружився.

— Цього не може бути. Адже він німий, а закляття мовчання не зняти.

— Не уявляю, про що ти говориш, а втім, це не має значення. Важливо тільки те, що мені доводиться розплутувати наслідки твоєї дурості.

— Звідки така люб'язність? — Віддах не вірив старшому євнухові. — Ви ж стверджували, що не простягнете мені руки.

— Я себе рятую. Інакше ти, дурню, точно загинеш і мене за собою потягнеш.

— У останньому можете не сумніватися.

— Замовкни, — підвищив голос Джаліл. — І слухай. Лорду регенту відомо про таємний прохід, а вбивця, вочевидь, залишив там план, намальований твоєю рукою. Думаєш, багато часу маєш до того, як тебе потягнуть у підвали?

Віддах зблід.

— Звідки Ви знаєте?

— Пташка нацвірінькала, — переможно посміхнувся Джаліл. — Улюблениця чужака та його зброєносця. Так що можеш сказати їй спасибі, якщо, звичайно, часу не шкода. Але я б на твоєму місці склав скоріше речі й забрався звідси геть.

— І як, цікаво? Скрізь охорона, — розгубився Віддах.

— Що, страшно стало? — Джаліл насолоджувався цією грою і тим, як швидко розтанула зарозумілість Віддаха. — Думав, легко буде? Уже, мабуть, бачив себе на моєму місці при новому імператорові? Рано, ох рано святкувати перемогу.

Молодший євнух не відповів, на його блідих щоках спалахнули червоні плями, а лоб вкрив густий піт.

— Я допоможу, — після паузи додав Джаліл. — Ти ж не думав, що таємний вхід лише один? Знайди можливість спуститися в зернові сховища, і чекай мене там. Даю тобі термін до другого дзвону. Це твій останній шанс.

***

Відведений на збори час пролетів в одну мить. Насправді скласти речі виявилося не так просто: багато чого не забереш — занадто підозріло, але й піти в чому стоїш теж не можна. Зрештою Віддах вирішив покинути палац без нічого, щоб не привертати зайвої уваги, а потім, коли з'явиться можливість, можна буде спуститися в місто, щоб купити все необхідне. Добре, що грошей було накопичено достатньо, та й покровитель у біді не залишить.

Дзвін відбив один удар після полудня і молодший євнух, намагаючись не видати свого хвилювання, спустився у сховище, щоб чекати приходу Джаліла. Але довкола панувала тиша, в голові роїлися тривожні думки, відволіктися не було на що, і Віддах почав ходити з кутка в куток.

Серце молодшого євнуха калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей, повітря відчутно не вистачало, задуха приміщення тиснула і заважала зосередитися. Віддах тремтячою рукою рвонув тасьми коміра, але це не дуже допомогло. По тілу прокочувалися хвилі гарячки і враз змінювалися лихоманкою. Уже вкотре поспіль євнух змахнув із лоба краплини поту.

«Це не діло, я повинен заспокоїтися і зібратися з думками, — подумав він, опускаючись на лавку. — Вони не знають, кого шукати, не можуть дізнатися так швидко! У мене ще є час».

Це не допомогло: коліна почали відчутно тремтіти, пальці рук і ніг заклякли. Віддах намагався дихати глибше й розміреніше, але серце, наче навіжене, тільки прискорювало біг.

«Води, треба випити води». Євнух підвівся з лавки, але кімната зрадницьки хитнулася і, описавши хитромудру дугу, перевернулася догори ногами. Віддах звалився на коліна, відчайдушно хапаючи ротом повітря, щосили намагаючись підвестися.

«Води!» — хрипко видихнув він, звертаючись до когось у порожнечу. У грудях відчайдушно защеміло, та так, що в очах потемніло, і євнух знесилено впав на підлогу. Біль скрутила тіло з новою силою, не даючи зробити ковток повітря, закричати, покликати на допомогу.

Свідомість мутніла, замість стін і шаф попливли червоні плями, світ розмазався, посірів, втративши і кольори, і звуки, і запахи. У вже згасаючому розумі промайнула відчайдушна думка: «Невже отрута?! Але як? Як?! Будь же ти проклятий, Джаліле Валі Шаб!». Однак із перекошених мукою губ не зірвалося нічого, крім нерозбірливого хрипу.

Ще якусь мить людина жила, а потім серце її, не витримавши дикого темпу, завмерло назавжди.

***

У колишніх покоях Сабіра панували тиша й порядок. Жодної пилинки в приймальні, жодної книжки, яка б нерівно стояла в кабінеті, зайвої складки на ліжку в спальні, навіть квіти у вазах мінялися з тією ж регулярністю, що й раніше. Але Арселія відчувала, що час імператора минув безповоротно.