Глава 12. Лейла

Боляче.

Біль увірвався у свідомість, вивернувши її навиворіт, стираючи залишки сну, уривки думок і мрій, позбавляючи можливості зітхнути, не даючи закричати.

М'язи звела судома, сила наповнила канали до межі, прагнучи вирватися назовні, бажаючи тільки одного — свободи. Перед очима попливло пурпурове марево, щедро оздоблене кольоровими спалахами.

«Утримати! Я повинен утримати її!» — Іліяс щосили потягнувся до магії, що вислизала, жорстко закручуючи неслухняні потоки в щільні згустки, що сяяли всіма кольорами веселки. Неохоче, повільно, з упертістю старого віслюка, вона підкорилася, спершу покірно набуваючи необхідної форми, а згодом і зовсім розчиняючись у досвітній імлі.

Іліяс знесилено звалився на спину, розглядаючи різьблену стелю кімнати, складки легкого шовку на балдахині, прозорі ранкові сутінки за вікном. Верховного жерця лихоманило від щойно пережитого, по тілу гуляли відгомони спазмів, на лобі виступив холодний липкий піт.

— Що сталося? — почув він сонний голос. — Ти кричав. Що це було? І як ти опинився на підлозі?

З краю ложа на нього дивилася жінка. Не надто молода, з виразними рисами обличчя, до божевілля рідна, скуйовджена й перелякана від того, що її сон був перерваний таким дивним чином.

Іліяс тільки зараз зрозумів, що лежить на підлозі. Жрець припіднявся, намагаючись не кривитися від болю. Однак жінка вже прилинула до нього, подала руку, допомогла сісти, лагідно обхопила його обличчя долонями. Її золотисто-карі очі дивилися уважно, пробираючи до глибини душі, як і завжди.

— Вибач, що налякав, Лейло, — Іліяс зловив її руку і поцілував кінчики пальців, притулився обличчям до ніжної долоні, вдихаючи ледь відчутний запах лаванди. — Знову сни, сила рветься на свободу. Як же я втомився від цього!

— Ти повинен відпочити, — вона м'яко поцілувала його в лоб. — Цей храм зробить те, що не вдалося всій таємній службі Сабіра: доб'є тебе. Ти виснажений морально, погано спиш, майже не їси, ще й кошмари ці...

— Я повинен, — він важко зітхнув і потер очі. — Сама бачиш, що відбувається. Якщо не відновлю жили, то тільки небо знає, що нас чекає.

— А якщо заженеш себе в могилу, то не відновиш нічого, — Лейла невдоволено стиснула красиві повні губи.

— Залишатися поруч зі мною небезпечно, — Іліяс трохи відсторонився. — Я хочу, щоб ти забрала доньок і поїхала з міста.

— Ще б пак, — фиркнула вона. — Прогнати вирішив? Я тобі не наложниця якась, щоб виставити мене за поріг!

— Просто хочу, щоб ви були в безпеці.

— Я сама вирішу, що краще для мене та наших дівчаток! — вона підвелася на ноги й уперла руки в боки: маленька, трохи розповніла, але горда, сердита й така зворушлива у гніві. — Стихіями своїми командувати будеш, а мною — навіть не думай.

— Але це справді небезпечно.

— Небезпечно лізти голою рукою в гніздо диких бджіл. Небезпечно сліпому ходити по краю прірви. Небезпечно сперечатися з розгніваною Лейлою бінт Махфуз, — вона недобре примружилася. — Але ти все одно лізеш в це зміїне кодло — Золотий палац, хоча зараз міг би й перестати. Віддав би владу чужинцю, він, схоже, толкова людина. У місті про нього непогано відгукуються, а вже там, сам знаєш, язиками люблять почухати. Навіщо тобі цей титул, цей бісовий Дармсуд? Ну навіщо? — раптово голос її став жалібним, у ньому явно чулися нотки благання. — Храм зруйнований, саме час поїхати.

— Лей, ми обговорювали це вже не раз і ти добре знаєш: не можна все кинути. Такі вчинки не залишаються без наслідків. І до того ж, на мені величезна відповідальність.

— Щоб ця відповідальність у річці захлинулася! — сердито буркнула вона. — Щоб її сонцем спалило і вітром рознесло!

Жінка опустилася на ложе й відвернулася, крадькома втираючи сльози. Іліяс став перед нею на коліна, обхопив її ноги, уткнувся обличчям в зім'яту шовкову нічну сорочку.

— Я ж не тримаю тебе силоміць. Захочеш виїхати — відпущу. Зроблю все, щоб ви з дівчатками ні в чому не мали потреби. Ви дорогі для мене настільки, що я готовий жити далеко від вас заради вашої ж безпеки. Не хочу ставити вас під удар.

— Сказала ні, значить ні! — відрізала вона. — Я з тобою до самого кінця, яким би він не був.

— Дурна жінка! — розлютився Іліяс.

— Черствий сухар! — не залишилася в боргу Лейла.

Хвилину вони мірялися поглядами, повітря між ними ледь не почало іскрити. А потім Іліяс моргнув і напруга спала.

— Ну що ти за людина? Послухала б мене. Адже ти навіть уявлення не маєш, у що я вплутався, — зітхнув він.

— Уже яка є, й іншої не буде, — відрізала Лейла. — А ти добре відтепер думай, перш ніж ризикувати власним життям!

Вона встала і накинула на плечі просторий халат.

— Якщо вже не дав виспатися, то хоч на сніданок не спізнюйся. І... не турбуй дівчаток, ні до чого це. Проте, може, я відправлю їх до рідні в село на кілька місяців.

==========

Шановні читачі!

Буду рада, якщо ви підтримаєте роман репостом, відгуком або коментарем. Це дуже надихає автора і дарує йому посмішку :)

Ваша Анні.

 ==========