Після опівночі

Коннор лежав на ліжку в готельному номері і пробував заснути. Та сон ніяк не приходив до нього. Його очі блукали по стелі в пошуках якогось вирішення проблеми. А зараз його проблемою був Аарон. Цей зарозумілий парубок влетів у його життя і роботу, наповнюючи все хаосом.   І як би Коннор не хотів визнавати, в хлопця був талант. Хоч він і зайняв третє місце на подіумі з невеликим шахрайством, на тренуваннях він показував неймовірні результати. І це вперше, що Коннор відчув справжню небезпеку. Він може посунути його з місця першого пілота. Чогось ці думки знаходили Коннора лише вночі, і через це він вже не пам'ятав, коли нормально спав. На годиннику була перша ночі. Через постійні перельоти його графік ще більше збився. Він піднявся з ліжка і провів долонями по обличчі. Його втома давалася в знаки. Мозок не міг думати тверезо. Він згадував батька, який тренував його в дитинстві. Постійний контроль і покарання, якщо в Коннора щось не виходило на трасі. Тепер він рідко з ним зустрічався, коли перебрався в Монако. Інколи приїжджав на різдвяні свята чи дні народження. Він був єдиною дитиною в сім'ї, тому мама дзвонила йому кожен день, розпитуючи, як пройшли тренування і що він їв. Та сьогодні вона не дзвонила. В Ірландії, швидше за все, був ранок, але Коннор вирішив не турбувати її. Але і в ліжку він не міг лишатися. 
Хлопець накинув куртку і спустився в хол. Незважаючи на ніч, в барі було багато людей. Хтось грав в покер за столом або глушився алкоголем. Коннору не подобалася жодна з цих ідей. Він попросив склянку води з льодом і вийшов на вулицю. Осіннє повітря заспокоювало розшатані нерви. Він пройшовся мимо освітленої алеї і сів на одній з лавочок біля дерева. Коннор робив ковток за ковтком, поки горло не почало боліти. Він закашлявся і помітив, що хтось зупинився біля нього. Підвів очі і побачив Аарона в навушниках. З його вигляду було зрозуміло, що він бігав. "Цей хлопець, що навіть вночі тренується?", - подумав Коннор. 
Аарон зняв навушник. Він дивився на Коннора кілька секунд, а потім акуратно сів поруч, ніби боявся, що той втече. 
Ще хвилину вони просто мовчали, поки Аарон нервово тер свої долоні. 
- Знаєш, я хотів вибачитися перед тобою, - мовив нарешті він. 
- Та невже? - засміявся Коннор. - Цікаво, за що?
Аарон проігнорував його сміх і продовжив. 
- За ту гонку.  Через мене ти вилетів.
- Це все, за що ти хочеш вибачитися? Може, нагадати, як ти розбив мені носа чи всі твої прекрасні інтерв'ю, де ти мене називаєш мудаком? 
Аарон не знав, що на це сказати. Суть у тому, що він все ще вважав Коннора мудаком. Але Віктор ясно дав зрозуміти, що якщо вони не знайдуть спільну мову, з одним доведеться попрощатися. І Аарон знав, що викинуть, скоріш за все, його. 
- І за це вибач, добре? Я просто ...
- Просто що? - перебив його Коннор. 
- Не дуже добре вмію заводити друзів чи підтримувати хороші стосунки з кимось.
- Цікаво чому, - Коннор відкинувся на спинку лавки і уважно спостерігав за Аароном, поки той пробував щось розгледіти в траві. 
- Насправді я не думаю, що ти мудак.
Зараз Аарон виглядав як маленька дитина, яку насварили в садіку за його поведінку. І Коннор почав думати, що той не був таким крутим у школі чи коледжі. Він просто хлопчик, який завжди хотів бути як усі і потрібним комусь. І Коннор прекрасно пам'ятав це відчуття. Можливо, вони були схожі більше, ніж він думав.
Коннор протягнув руку, і Аарон невпевнено на неї глянув. 
- Перемиря? - мовив Маккмафін. 
Аарон нервово потиснув долоню Коннора і вперше за їхню розмову глянув йому в очі.
 - Перемиря, - повторив він. 
Їхні руки зустрілися лише на кілька секунд, але ці відчуття були кращими, ніж постійна напруга. Це вперше за цей місяць Коннор відчув спокій, і думка, що нарешті він зможе поспати, пригріла йому душу. 
Аарон піднявся і почав надягати навушники.
- Але ми не друзі, Літовскі, - сказав Коннор. - І ніколи ними не станемо.
Аарон коротко посміхнувся і пішов алеєю до готелю. Ця посмішка потім снилася Коннору кілька ночей підряд, і він не міг пояснити, чому. 
                                          ***
В іншій частині цього ж готелю Еліза блукала коридорами, не полишаючи спроби зловити сигнал. Через пів години невдалих пошуків вона здалася і визнала, що її сім-карта здохла. "Треба буде купити іншу завтра", - думала вона, коли завертала до ліфта. Натиснула кнопку і важко позіхнула. Сон почав її знаходити ще дві години тому, але Еліза не здавалася йому. Їй ще потрібно було закінчити роботу на комп’ютері і зробити кілька дзвінків. Ну, дзвінки вона вже сьогодні не зробить. 
Двері ліфта відчинились. Там на неї дивилася блондинка, яку вона старалася всіма силами уникати сьогодні. Та як закон підлості життя вирішує все по-своєму. 
- Еліза, - промуркотіла її ім'я Софі. - Рада тебе бачити.
- Мені на дванадцятий, - мовила Еліза і стала якнайбільш можливо далеко від дівчини. 
Двері зачинилися. Софі окинула грайливим поглядом Елізу і прикусила верхню губу. Вони виглядали, як мисливець і жертва. Та Еліза вже давно вирішила, що ніколи не буде більше жертвою.
Раптом ліфт затрусився і світло погасло. Еліза здивовано почала натискати усі кнопки, а потім злісно глянула на Софі.
- Це ти зробила? 
Софі розсміялася.
- Що саме? Зупинила ліфт зсередини?
- Від тебе все, що захочеш, можна чекати, - пробурмотіла Еліза.
- Сприйму це як комплімент. 
Еліза затиснула кнопку диспетчера і за хвилину в ній почувся чоловічий голос. Він пробурмотів щось японською і відключився.
- Бляха, я не розумію японську, - закричала дівчина.
- Він сказав, що за п'ять хвилин ліфт знову поїде. 
Еліза глянула на Софі шокованими очима.
- Ти знаєш японську? - вона захитала головою. - Ну, звичайно, ти знаєш японську. Ти просто неможлива. 
Еліза сіла на землю і прикрила очі руками. Вона не любила закриті простори. І вже десять разів пошкодувала, що зайшла в той триклятий ліфт. 
- Ти в порядку? - обережно запитала Софі.
Еліза мовчала. Тоді Софі сіла поруч і поклала їй долоню на потилицю, погляджуючи на темні локони дівчини. Через трохи часу серце Елізи перестало битися, ніби скажене, а дихання заспокоїлося. Вона підняла очі на Софі. 
- Дякую, - мовила вона. 
Софі не прибрала руку, а тепер погладжувала  спину дівчини. 
- Не любиш закриті простори? 
Еліза винувато посміхнулася. 
- Мені не слід було їхати цим ліфтом. Краще б сходами пішла. 
- — А може тобі таки треба було в нього зайти, — Софі вдивлялася в перелякані очі Елізи і вперше не побачила ту стіну, на яку завжди натикалася. 
Вона була маленькою переляканою дівчинкою, яка хоч на секунду підпустила Софі до себе. 
— Може, ми повечеряємо удвох? — запитала Софі, і саме в цей момент ліфт різко рушив вгору. 
Еліза підірвалась з місця. І от знову на ній була маска недоступності. 
Двері відчинилися, і дівчина вибігла з ліфта, немов ошпарена. Та поки двері не зачинилися знову, Софі почула, як Еліза кинула їй в слід "На добраніч".