Розділ 27

Ніка вже повернулася і саме виходила з душу, завернута у махровий рушник.

Легкий бій чи важкий — він завжди бій, тож кров від адреналіну аж бурлить. Не кажучи й слова, я згріб дружину в обійми і потягнув на ліжко. Ніка тільки ойкнула від несподіванки, але відбиватися не стала. Тож наступну годину ми прововтузилися в ліжку, по черзі беручи верх один над одним. Аж поки втомлені і задоволені не розпростерлися горілиць.

— І що це було? — важко переводячи подих, пробурмотіла Ніка.

— А то ти не знаєш, що бійцям і спортсменам, щоб тримати себе у формі, потрібне щоденне тренування, — гмикнув я.

— Ага. Це так тепер називається?

— Не бурчи, як стара бабуся…

— Це хто стара? — вщипнула мене за бік дружина.

— Ой! Боляче…

— Будеш знати, як обзиватися.

— Все-все… беру свої слова назад. Ти юна і найгарніша дівчина в усьому світі.

— Ну, допустим, не дівчина, а заміжня жінка… — пирхнула Ніка. — Але з рештою згодна.

— От і добре… Розповідай, що нового? Успішно сходила?

— Є дещо… — Ніка повернулася на бочок і примостила голову мені на плече. — Не зовсім те, на що розраховувала, але і не дарма час потратила.

— Я весь одна увага…

— Добре. Почнемо з квадроцикла…

— А це що за диво? Вперше чую…

— Транспорт. Коли люди ще не були заперті в куполах, вони використовували багато різної техніки. Аби швидше пересуватися. Квадроцикл — одна з тих штук на колесах. Колись — доволі поширена. Проста в експлуатації і керуванні… Потім, звісно, потреба у всьому цьому відпала, і їх перестали робити. Але я і подумала, що у механіків міг ще зберегтися хоч один екземпляр. Хоча б як музейний експонат.

— Нічого не зрозумів, але не зважай. Продовжуй…

— Що ти не зрозумів?

— Навіщо воно нам?

— Найближчий бронехід прийде лише через тиждень. Ти що, збираєшся весь цей час просто сидіти сиднем?

— Ну, не весь. Завтра бій. Ти що забула?

— А решту шість днів?

— Гм… згоден.

— От. Я й подумала, що ми могли би дістатися центру і самі. Не чекаючи потягу. По карті до нього кілометрів шістсот… Не така вже й велика віддаль.

— Віддаль, може… А що з динозаврами? Думаєш, дамо собі раду? Без кулемета?

— А відповідь на це питання я шукала в архіві.

— Знову нічого не зрозуміло…

— Біда… Наступного разу вклади хоч один бал в кмітливість.

— Вщипнути?

— Не треба… Краще слухай далі… Одним словом, я подумала, а що як наші припущення вірні, і агресія динозаврів організована квергами? Пристрій у поїзді — це факт. Але, лише єдиний. Мені потрібне було підтвердження. Щоб упевнитися. Адже лише тоді у нас будуть шанси дістатися центру управління самотужки. А як перевірити? І тут мені прийшла в голову одна думка. На планеті сотні куполів. Якщо динозаври стали агресивними всюди одночасно — то кверги тут ні до чого. А от якщо усе відбувалося поступово, почавшись в одному місці, а потім поширювалося — тоді це точно не Терра-201 на людей ополчилася.

— Чому?

— Бо не могли інопланетяни заслати своїх агентів одночасно всюди. Щоб в кожний купол і в один день…

— Звучить розумно.

— От я і пішла в архів… Підняла записи з перших днів після катастрофи… І знаєш, що з’ясувалося?

— Та не тягни вже… — ляснув я її по попці.

— Проблеми з динозаврами почалися у жителів К-077. А вже потім, крок за кроком, упродовж кількох місяців і у інших. Як тобі?

— Напевно, добре… Але я все ще ніяк не розумію, яка нам з того користь?

— А така, що агресію динозаврів викликають не люди, а встановлені в куполах передавачі. І це значить — що тримаючись подалі від поселень, ми будемо в безпеці. Звісно, небезпека залишається. Завжди можна зіткнутися з хижаком. Але це зовсім не те, коли увесь тваринний світ планети полює на тебе. Тепер розумієш?

— Загалом, — кивнув я. — Тобто, головне скоренько відбігти подалі від Купола.

— Не відбігти. Від’їхати…

— З цього місця детальніше. То ти таки знайшла той квадроцикл?

— Не зовсім… — зітхнула Ніка. — У механіків є один екземпляр. І навіть у хорошому стані. Але він не їздить… Немає топливних елементів. Вірніше… зберігся один. Але повністю розряджений. А як його зарядити ніхто не знає. Навіть енергетики. Кажуть, що то він одноразовий. Їх просто замінювали на новий і все…

— Угу, — кивнув я. — Значить, все-таки доведеться пішки. Ну, нічого. Якщо навпростець, то за місяць-півтора зайдем.

— Почекай… — Ніка підвелася і сіла, спираючись на бильця. — Це ще не все… У мене теж спершу руки опустилися… А потім я згадала про Систему. Вірніше, про те, що у твоєму інтерфейсі є закладка Крамниця. Якою ти, до речі, взагалі не користуєшся…