Розділ 25

І знову привокзальний майдан. Вірніше, майданчик… Настільки він крихітний. Переплюнути можна. Але, оскільки з потяга зійшли лише ми з Нікою, а бажаючих їхати в К-003 не виявилося, то обійшлося без штовханини. Як у старих кінофільмах… Зрештою, на те вона і фантастика, щоб різноманітні вигадки показувати. Угу, так я і повірив, що тисячам землян якогось біса не сиділося вдома і вони тільки те й робили, що сновигали планетою. Заради чого? Усюди те саме. Багатим скрізь добре, бідним — гірше, а тим, що живуть на соціальну допомогу — усе байдуже, аби день до вечора скоротати, сидячи перед моніторами суспільного телемарафону.

— Доброго дня… — заступив нам дорогу чоловік у формі поліцейського. — Дозвольте глянути на ваші квитки?

— Будь ласка… — Ніка простягнула обидві картки. — А в чому річ?

— О, нічого страшного. Звичайна формальність. Такі правила. Реєстрація новоприбулих. Раніше цим мерія займалася, але, оскільки, приїжджих з кожним роком усе менше, той відділ розформували, а обов’язки перекинули на нас. Ви дозволите звірити ваші ідентифікаційні дані?

Він вийняв з кобури сканер.

— Чому ні? Ми ж не злочинці. Від закону не ховаємося… — потисла плечима дружина і трішки нахилила голову. Абсолютно без потреби. Поліцейський був значно за неї вищий. А от мені довелося навіть присісти.

Поліцейський по черзі навів сканер на наші чіпи, зчитав отриману інформацію і широко посміхнувся.

— Радий вітати вас у К-003. Сподіваюся, перебування у нас принесе вам задоволення. Чи буде дозволено поцікавитися, яка ціль вашого приїзду? Якщо не хочете, можете не відповідати. Це не обов’язково. Мені просто цікаво, з якою метою люди зараз пускаються у дорогу?

Угу, так я і повірив. Хтось десь бачив поліціянта, котрий би задав питання просто з цікавості? Підозрілість у них навіть не фахове збочення, а в крові. І спробуй відмовчатися. Одразу візьмуть до уваги, що ти щось приховуєш. І хоч я, принаймні в даний момент, абсолютно законопслушний громадянин, та увага органів правопорядку точно ні до чого.

— Жодних таємниць, офіцере. У нас з дружиною медовий місяць і весільна подорож. Вирішили трохи помандрувати світом, щоб на старості було що згадувати. Ну, ви розумієте… Нові місця, нові враження… яскравіші почуття.

— О, вітаю! — ще ширше посміхнувся поліцейський. — Тоді, дозвольте порадити вам готель «Зірковий». Він розташований у найзатишнішому і наймальовничішому куточку модуля. Ціни там, що правда, доволі високі. Але, не думаю, що для тих, хто здатен оплатити подорож бронеходом, це проблема. Зате комфорт і відмінне обслуговування гарантовані. І кухонний синтезатор у них один з найкращих. Тож, не пошкодуєте.

— Дякую.

— Жодних проблем. Ідіть просто, через три квартали звернете праворуч і побачите. Це єдина триповерхова будівля у К-003.

— Обов’язково скористаємося вашою порадою. А Арена далеко?

— Хіба під куполом може бути щось «далеко»? — зітхнув поліцейський. — На протилежному боці. Навіть звертати нікуди не треба. Отак ідіть он у тому напрямку, — вказав рукою, — і вийдете просто до Арени. Впізнаєте за афішами. Цікавитеся боями?

— Треба ж якось час проводити… — невиразно потис я плечима.

— Гм… — поліцейський подивився уважніше. — Ну так! Не дарма мені ваше обличчя знайомим видалося… Сталевий Макс! Неодноразовий чемпіон. Боєць першого дивізіону! Ну, нарешті буде щось цікаве. Коли бій? Щоб квиток заздалегідь купити.

— Залізний… — поправив я його машинально. — Ще не знаю. Від вашого ланісти залежить. Може, ще й не погодиться.

— Павук?! — змахнув руками поліцейський. — Навіть не сумнівайся. Він уже місяць не може нічого цікавого запропонувати глядачам. Так вчепиться у тебе всіма лапками. Хе-хе… Тож, не продешеви.

— Дякую…

— Нема за що… — відмахнувся поліцейський. — Ну, бувайте. Піду хлопців втішу. На пиво я точно заробив.

Він кинув долоню до кепки, крутнувся і майже бігцем кинувся кудись убік.

— Отак виходити за знаменитість… — гмикнула Ніка. — Усюди впізнають. Ніде не заховаєшся.

— Зате корисно, — вишкірив я зуби у посмішці. — Чула? У тутешнього ланісти проблеми. Значить, як мінімум, безкоштовний номер в готелі нам уже гарантований.

— Який ти хазяйновитий. А казав, з грошима проблем немає. Обдурив довірливу дівчинку?

— Ні, — відмахнувся я. — Гроші є. Але то така річ, що зайвою не буває. А зекономив — рахуй, заробив. — Ну, що? Пішли? Чого тут стовбичити?

— Пішли…

Загалом, можна було поліцейського і не розпитувати. Усі купола проектувалися однаково, і головні споруди в усіх модулях були розташовані однаково. А так як Арени традиційно займали колишні укриття, то теж всі знаходилися в одному й тому ж місці. Поблизу житлових блоків.

Тож, єдине чим К-003 відрізнявся від рідного К-019 — це різнобарв’ям. Чув про цю моду, все активніше впроваджувану і в інших куполах, але побачив вперше. Ну, що сказати? Вражає. Порівнюючи з усюдисущими білими та сірими барвами бетону та пластику, звичними для ока, тут буяли всі кольори веселки. Так, наче жителі модуля навперегін змагалися у тому, хто барвистіше та яскравіше розмалює фасад будівлі. Хоча, якщо призвичаїтися, то можна вловити певну закономірність. Жилі блоки здебільшого були розфарбовані у жовтий колір та його відтінки. Точки громадського користування — буяли зеленню. Державні установи — тішили око синню. І лише промислові комплекси не відмовилися від звичної сірості. Але й тут мешканці схитрували, бо прикрасили буденність різноманітними написами і малюнками. Наприклад, гільдія механіків намалювала на своєму фасаді усміхнений тракторець. Такий, як у підручнику для другого класу.