Розділ 23

Надія ще щось говорила, а у мене в голові наче щось клацнуло. Як вона там казала? Динозаврів немов щось притягає до бронехода? Або підманює…

Інтуїція завила не гірше сирени. А наступна думка сформувалася ще швидше.

— Надіє, а скажіть, отой комівояжер, що сідав разом з нами на потяг, він у якому кубрику?

— Сусідній з вашим попереднім. А що?

— Та так, пригадав дещо… — я вже піднімався. — Хочу у нього про наших спільних знайомих розпитати.

— Тривога ж… — спробувала зупинити мене провідниця. 

— Я швидко…

Я ні в чому не був певен, то ж і пояснити не міг, але вже звик прислухатися до внутрішнього голосу.

Хутко вискочив з вагону-ресторану, бігцем пронісся вагоном і спинився перед дверима потрібного кубрика. Не вагаючись вхопився за дверну ручку і шарпнув стулку. Та не поворухнулася. Зачинено…

Зачинено? Хто стане запиратися зсередини вдень, ще й під час тривоги? Лише той, кому є що приховувати.

Ну, вибачай… Сила є — розуму не треба. Я піднатужився і шарпнув з усієї злості. Щось голосно хруснуло, певно, зламалося кріплення защіпки, і двері від’їхали вбік.

Таке ж, як і наше, крихітне приміщення. На відкидній полиці — молодий чоловік. На столику — дивний пристрій. Розміром з середній чемодан. На лицевій поверхні світиться і переморгується з десяток індикаторів. З верхньої частини, аж під стелю висунута товста антена. Чоловік повертає голову в мій бік, і я знову стрічаюся з холодним, зміїним поглядом. У цей раз розбавлений крихтою здивування.

Нормальні люди зазвичай спершу оцінюють побачене, збирають і структурують дані, потім — роблять висновки і лише після цього починають діяти. Але це — нормальні. Боєць, який не вміє реагувати миттєво, на рівні підсвідомості, довго на Арені не затримується.

Глок буквально стрибнув в руку. Як тільки-но незнайомець шарпнувся до пістолета, що лежав поруч, на полиці.

— Бах! Бах! — два постріли просто поміж ненависні очі. Кверга відкидає до стінки, і він сповзає по ній, залишаючи на залізі вологий, кривавий слід.   

— Бах! Бах! Бах! — три постріли підряд трощать незнайому установку. Всередині неї щось тріщить, шипить і вистрілює хмарку диму. Індикатори гаснуть. А разом з ними і вгамовується сирена в моїй голові.

«Вітаємо. Ви виконали друге завдання в ланцюжку завдань «А що назовні?». Нагорода — 200 пунктів досвіду вам і 100 — супутнику. 10 золотих кредитів

Вітаємо. Ви знищили ще одного кверга. Нагорода 50 пунктів досвіду вам і 20 — супутнику. Плюс 2 золотих кредити.

Увага! Вам доступне нове побічне завдання. Знищуйте створіння інопланетян. Нагорода аналогічна отриманій. Додаткова нагорода 200 пунктів досвіду вам і 100 — супутнику за 10 ліквідованих квергів чи інших істот такого ж типу»

— Що тут відбувається?! — в коридорі з’являється двоє чоловіків у комбінезонах. — Хто стріляв?

Глок уже в інвентарі, не хочу світити, але поряд з убитим лежить його пістолет, до якого він так і не дотягнувся. Беру його, потім відступаю назад і піднімаю руки, тримаючи зброю двома пальцями.  

Чоловіки не надто церемонячись хапають мене, відбирають зброю, заводять руки за спину і защіпають на зап’ястях наручники. Потім відтирають вбік і заходять у купе.

— Степанович! — чую через якусь мить голос одного з них. Схоже, говорить у передавач. — Тут дещо дивне трапилося. Тобі варто самому глянути…

Другий тим часом виходить у коридор і йде до мене.

— Макс… — після весілля на бронеході немає нікого, хто б не знав мене в обличчя. — Що тут у біса сталося? За що ти його вбив? І що то за штуковина на столі? Схоже на передавач. Але я таку конструкцію бачу вперше.

— Вибачайте, хлопці, але це закрита інформація. Навряд чи у вас є відповідний допуск. Я усе розповім командирові. Без образ…

— Та які образи, — споважніли вмить обидва. — Розуміємо. Служба. Але наручники, вибачай, залишимо. Нехай командир вирішує.

— Без проблем… — кивнув я у відповідь. — У кожного своя служба. Одне прохання, поки чекаємо керівництво, зв’яжіться з постом спостереження. Що там з динозаврами?

— Чому ні? — потискає плечима старший наряду. Потім натискає ґудзик переносної рації. — Це Карий. Дмитре, що там по курсу? Зміни є?

Вислуховує відповідь і на його обличчі явно проступає вираз здивування.

— Прийнято. Кінець зв’язку.

Потім повертається до мене.

— Нічого не хочеш пояснити?

— А що саме?

— Дозорні кажуть, що фауна розсмоктується. Динозаври розбрідаються на всі боки. Дорога вільна.

— Значить, вгадав і не дарма все, — зітхаю полегшено. Потім потискаю плечима. — Вибачай, друже. Усі запитання до командира. Одне можу сказати: більше проблем не буде. Принаймні, найближчим часом.

— Що у вас тут?! — гримнуло одночасно із лязкотом дверей тамбура. — Якщо даремно потурбували, по два наряди поза чергою кожному. О, Максим? Ти чого тут?.. Так, не зрозумів? Що тут відбувається, три кварки мені в пельку! Чому пасажир у наручниках?