Розділ 20

Рев розлюченого хижака примусив усі м’язи стиснутися в одну грудку. Чи то аби стати меншим і непомітним, чи то — аби у наступну мить розтиснутися сталевою пружиною і кинутися в бій. І не мені одному… Ніка вмить опинилася поруч, вхопила за руку і стиснула мов лещатами.

— Трясця… Так і загикою можна стати… — вишепотіла вражено.

Не перечу… У самого всі волосини на тілі наїжилися.

На щастя, ні ховатися, ні тікати, ні битися не довелося. То підходив до купола бронехід і заздалегідь повідомляв про прибуття, водночас розганяючи меншу звірину. Щоб не плуталася під ногами і не перешкоджала посадці.

Оскільки моє життя здебільшого протікало у протилежній частині модуля, то цей рев я почув уперше. І треба сказати, враження він справляв серйозне. В першу чергу думкою про те, що такі потвори вільно живуть за стінами Купола. І не викликають ані найменшого бажання стрітися з ним. А ще — про нікчемність і беззахисність людини, яка, бог зна з якого дива, обізвала себе вінцем природи.

Бронехід тим часом повільно підповз майже впритул до зовнішнього обводу модуля і завмер одним з вагонів навпроти шлюзу.

Виглядав він теж приголомшливо. Сім чи вісім вагонів, на гусеничному ходу, більш за все нагадували зіставлених у ланцюжок черепах. Такі ж приземкуваті, округлі і картаті. Наче броньовані листи корпусів наварювали у кілька шарів, в наклад один на одного. Що, до речі, цілком можливо. А найдужче враження викликали глибокі борозни на них. Немов хто провів по металу газовим різаком, прогризаючись у середину.  

— Стоянка вісім хвилин. Прохання пасажирам якомога швидше зайняти свої місця. Вихід за межі захисного купола дозволений лише при наявності квитка. Проводжаючим, прохання залишатися на безпечній території, — повідомив диспетчер, і шлюз, з голосним шипінням пневматики, відчинився.

— Ну, що ж, поїхали… — я злегка підштовхнув дівчину. — Як то кажуть, дякуємо цьому дому за гостинність, та й підем шукати кращої долі.

Не знаю, як воно буває звикле, не цікавився, але сьогодні на пероні, окрім нас з Нікою не було нікого. Чи то люди не надто полюбляють подорожувати, чи ціни кусаються. Бо за ті самі двадцять золотих можна і тут незле цілий рік жити… А, може, банально ліньки. Тим паче, як я вже казав, життя в усіх Куполах практично однакове.

Так чи інакше, але у відчинені двері бронехода зайшли лише ми удвох…

А, ні… Озирнувшись, я побачив, що зі шлюзу виходить ще один пасажир. Молодий мужчина, років тридцяти. Тягнучи на спині здоровенний, аби не більший за господаря, рюкзак. Ми на мить зустрілися поглядами, і моя інтуїція завила не гірше за ревун бронехода. Я бачив подібні очі лише раз, але пам’ятатиму завжди. Такий холодний, зміїний погляд був у Івана Жовни. Кверга!

Сіпнувся було назад, але рука чоловіка у темно-синьому комбінезоні владно притримала мене за плече. Ні, не рука — механічний маніпулятор. Кіборг. Міцний чолов’яга. На Арені був би гідним суперником. У вільній, звичайній руці, багатозарядний короткоствольний штуцер. І по тому, як провідник його тримає, зрозуміло що зброєю користуватися він уміє.

— Прошу не порушувати порядок і не затримуватися в дверях. Заходьте швидше.

— Перепрошую…

Й справді, чого я сіпаюся? Куди той пасажир з потяга подінеться? Тож і гарячку пороти нічого. І загалом… Мало хто, куди і в якій потребі їде? А погляд… По-перше, — могло здатися. Що зовсім не дивина, при такому напруженні нервів. По-друге, — що, на мені світ клином зійшовся? Навіть якщо це справді кверг, то зовсім не факт, що він переслідує саме нас. Он, навіть поліцмейстер ще нічого не знав про події у резиденції мера. Інакше, не випустив би мене. Чи взагалі будь кого. Закрили б Купол до остаточного з’ясування справи.

— Раді вітати вас на борту нашого бронехода. Прошу пройти на своє місце…

На цей раз голос значно приємніший та милозвучний.

Стюардеса. Кучеряве волосся вкладене хитромудрою шапочкою. Немов руно. Такий же темно-синій комбінезон, туго перетягнений портупеєю. З кобури видніється руків’я пістолета. Правда, дуже маленького. Більше схожого на іграшковий. Цікаво, він хоч бойовий, чи лише декор форми?

— Вам сюди… — дівчина відповіла посмішкою на мою машинальну спробу зазирнути в пазуху. — Шостий кубрик.

Саме так, не купе — кубрик. А я б сказав — відсік. Вузький простір, обмежений з усіх боків товстелезними металевими переборками навіть не замаскованими пластиком чи деревом. У зовнішній — вузьке віконце. Не бійниця, трохи ширше. Сантиметрів сорок на сорок. Шиба віддає характерною синню бронескла. Біля правої стінки — відкидні спальні місця. У два поверхи. Під вікном невеличкий столик. З протилежного боку — такі ж відкидні стільчики. Усе приміщення метра два з половиною завдовжки і до двох завширшки. Під стелею — плаский світильник.

— Вам раніше доводилося подорожувати бронеходом? — поцікавилася провідниця, давши час нам вмоститися.

— Ні… — розмову взялася вести Ніка. Поступаючись місцем біля вікна і займаючи стратегічну позицію між мною і вродливою провідницею. — Ми вперше.

— Зрозуміло… Тоді, я згодом підійду і проведу інструктаж.

— Вибачте, — таки не втерпів я. — А оцей пістолетик вам для чого? Щоб пасажири не забували, наскільки подорож може бути небезпечною і розуміли, що такі грубі гроші з них взяли не просто так?