Розділ 18

Ніка приємно здивувала. Мої стосунки з дівчатами здебільшого обмежувалися колом осіб певного гатунку, куди входили тимчасові подруги на одну чи кілька ночей. Котрі не залишали по собі, часом, навіть імен, а не те що спогадів. Але всі вони, вирізняючись привабливою зовнішністю, м’яко кажучи, не були світочами розуму та логіки. Ні, оббріхувати не буду, зовсім дурними їх не назвеш, просто ці пташки і метелики жили у якомусь своєму світі, незрозумілому більшості чоловіків.

Тож, опираючись на цей досвід, я очікував побачити на дівчині щось на кшталт довгої, вечірньої сукні чи навпаки — куцих шортиків і ледь затуляючого цицьки топіка. В комплекті з босоніжками чи туфельками на високих підборах — неодмінному атрибуті будь-якої красуні старше тринадцяти і молодше сорока.

Але Вероніка вчергове задемонструвала, що стереотипи — накип і шлак… А справжня жінка може і вміє дивувати. Особливо у дрібницях.

Дівчина чекала мене зодягнена у джинси, добротну вітрівку, поверх байкової сорочки, і в добротних кросівках на товстій підошві. Навіть пишне волосся примудрилася вкласти у щільний вузол, і прикрила панамою. А на додаток, біля дверей стояло не кілька необ’ємних баулів з купою речей, без яких жінки не вирушають далі, ніж до крамниці чи салону краси, а лише один, доволі скромний рюкзак. Я б і то більше спакував, якби не мав інвентаря.    

— Усе гаразд? — кинулася вона до мене просто з порогу, як тільки-но я підійшов до помешкання Лисів. — Ти бачив Жовну чи мера? Вдалося домовитися? Що вони тобі про Ларису розповіли? Це вони винні у її смерті?

— Можна і так сказати, — обійняв я дівчину за плечики і злегка притис. — Бачив. Поговорив. Так, смерть дівчини на їх совісті. Обійдемося без подробиць. Може, колись іншим разом. Зараз це не важливо. І так — більше вони загрози не становлять…

— Правда? — пожвавішала Ніка. — То ми можемо залишитися?

— На жаль… — розвів я руками, — аж так добре наше спілкування не закінчилося.

— Значить, — зітхнула дівчина. — Маємо втікати?

— Ото тебе кидає з кута в кут, — я злегка відсторонив наречену і цмокнув її в чоло. — Ми не злочинці і не втікаємо. Просто змінюємо місце проживання. Чула приказку, що риба шукає де глибше, а людина — де краще. От і ми теж… Назви хоч одну причину, яка тримала би нас саме в К-019? Я, наприклад, уже давно хотів перебратися кудись у більш мальовниче місце.

— Мої батьки…

— А що з ними не так?

Дівчина якийсь час мовчала, певно, не могла вирішити чи ми вже настільки близькі, аби втаємничувати мене у сімейні проблеми.

— Гей, люба… — я взяв Ніку за плечі і злегка струснув. — Ти не забула, що без п’яти хвилин моя дружина?

— Все ж «без п’яти»…

— Теж мені проблема, — пирхнув я легковажно. — Ще сьогодні б закрили питання, якби не вся ця колотнеча… У нашій мерії ми вже не встигнемо зареєструвати шлюб… та й не до нас їм якийсь час буде… Але як тільки сядемо у бронехід — так і подамо заяву. Присягаю. Ти знаєш, що командир потягу має такі ж права як і капітан зорельота? Так що, у тебе зовсім мало часу залишилося, щоб передумати і втекти з-під вінця.

— А от дзуськи тобі… — штурхонула мене кулачком Ніка. — І не мрій…

— Біда та й горе… — вдавано спохмурнів я. — Добігався молодець… Втрапив у тенета, сіромаха… Прощавай воля.

— Клоун…

— Трішки є, — погодився я. — Так що там з батьками?

— Ну, вони ж лише на дотацію живуть. І як би не моя зарплата… То навіть на це помешкання б не вистачало. Довелося б перебиратися у бокс з мінімальними умовами. Навіть не уявляю, як вони тепер будуть?..

— Забудь… — відмахнувся я. — Це взагалі не проблема…

Я заліз в інтерфейс, відкрив гаманець і взяв звідти п’ятдесят золотих кредитів.

— Ось, тримай… Якщо витрачати ощадно, років на десять вистачить. А далі побачимо. Ми ж не інший край Галактики вирушаємо. Треба буде — ще підкинемо.   

— Звідки в тебе такі гроші?.. — здивовано витріщилася на купку монет дівчина, чий місячний дохід становив двадцять п’ять срібляків. Плюс новорічна премія, приблизно у два оклади. 

— Заощадження… — не став я вдаватися в подробиці. — Не переживай, не останнє віддаю. Є ще трохи. На кілька років нам з тобою вистачить точно… Це, якщо, нічого не робити. А я такого заміру не маю. Так що пасок затягувати не доведеться, прогодую. Тим паче, такого горобчика. Тобі скільки в день їжі треба? Півтора зернятка?

— Ого! Це так на Арені платять? — пропустила повз вуха мій жарт Ніка.

— І на Арені теж… — відмахнувся я. — Не забивай собі голову. Тепер це мій клопіт. Домовляємося відразу: ти дбаєш за затишок та злагоду в сім’ї, а я вирішую фінансові і всі інші проблеми. Згода?

— Домовилися… — Ніка встала навшпиньки і цмокнула мене в губи. — То що? На вокзал? Я подивилася розклад — бронехід проходитиме повз К-019 сьогодні о десятій ранку. Квитки були, тож я, про всяк випадок, забронювала два. З відкритим пунктом прибуття. Але, варто викупити заздалегідь.

— Ти ж моя розумниця… — тепер настала моя черга цілувати наречену. — Тоді й справді нічого час дарма гаяти. Прощайся з батьками та й підемо. Перекусити і в привокзальному буфеті можна.