Розділ 17

Пощастило. Будинок спав, і я дістався апартаментів мера, нікого не перестрівши.

З дверима теж… схоже, господар почував себе цілком безпечно і не запирався на ніч.

Стулка тихо від’їхала вбік, і я прослизнув у кімнату.

Незвично просторе приміщення, особливо у порівнянні зі стандартними жилими боксами, освітлювалося м’яким, тьмяним світло, зробленого під старовину, нічника, що висів на стіні поруч з великим ліжком. Таким широким, що на ньому могло б вільно розміститися троє, а то й четверо.

Мер спав поперек ложа, привільно розметавши на простирадлах рихлі тілеса і храпів так, що аж стіни тряслися. Політика і політики мене завжди мало цікавили, тож керівництво Купола я бачив лише у ранкових новинах, та й ті більше прослуховував, аніж розглядав. Тому мера запам’ятав як елегантного мужчину, з сяючою посмішкою. Тож навіть не одразу повірив, що оцей шматок студня, у півтора, а то й два центнери живої ваги, і є він. І таки б сумнівався далі, якби не система.

«Тарас Карий. Мер К-019. Людина»

М-так… Бувають же метаморфози. Це ж як треба жерти, щоб розгодуватися до таких об’ємів? Тьху… Хоча, це вже точно не мої проблеми. Не за цим я сюди прийшов.

Присів на край ліжка і штурхонув господаря. Храп різко увірвався, а на мене вибалушилася пара сонних очиць. Мутних чи то спросоння, чи від учорашнього перепою. Бо тхнуло від мера, як із пивної ятки.

— Ти хто такий?! — видихнув мер через кілька секунд переглядувань. — Як сюди втрапив? Пішов геть, поки я не викликав охорону!

— Не думаю, що це хороша ідея… Дивися сюди, — я продемонстрував мерові пістолет. — Якою б прудкою охорона не була, дірка в твоїй голові з’явиться швидше. Віриш?

— Не… не треба… — моментально зблід чолов’яга і аж потом обіллявся. — Що… що ти хочеш? Гроші? Вони в сейфі… Он там. Я скажу код. Бери, скільки зможеш.

Отакої… Скільки себе пам’ятаю, у бюджеті вічно бракує коштів, навіть на найважливіше. А тут, виявляється, їх стільки, що я навіть усі забрати не зможу? Трясця… Не даремно розумні люди кажуть, що політика і лайно — то синоніми. Ні, я теж не святий і грошенята полюбляю, але, на відміну від приказки, для мене вони таки пахнуть.

— Гроші мене не цікавлять. Краще фільтри очисні поміняй. А то воду з-під крана вже неможливо пити. Болотом відгонить.

— А що ж тоді вам потрібно? — зрозумівши, що просто зараз його вбивати не будуть, мер трохи заспокоївся і взяв себе в руки. — У вас є якась проблема? То треба було подати її в канцелярію. Ми завжди ретельно розглядаємо усі звернення громадян.

— Не наглій! — тицьнув я його під ребра дулом. — Розкажи краще про Ларису Труш.

Чолов’яга знову зблід як полотно. Аж щоки затрусилися.

— Я… я не хотів… то… то нещасний випадок… Я нічого не пам’ятаю… Просто затемнення якесь найшло… Присягаю… Вона була така гарна… така… невинна… Це не повинно було статися… Я не міг… з нею… так…

Незважаючи на те, що сенсу в словах дригоніючого від страху чоловіка була обмаль, я відчув, що він не бреше. Так, він був смертельно переляканий. Але боявся чогось зовсім іншого.

— Гаразд… Залишимо Ларису в спокої. Поговоримо про квергів.

Мер вибалушив очі, роззявив рота, як риба на суші і… голосно зіпсував повітря.

— Не треба… — голос його впав до хрипкого шепоту. — Ви не розумієте, куди лізете. Це… це смерть. Це — гірше смерті. І таке ж невідворотнє. Я лише лялька у їхніх руках. Як, зрештою, і все людство.

— Не такі вже й вони страшні, — потис я плечима. — В усякому випадку, моя зустріч з Жовною закінчилася для нього дуже печально. Я б сказав — фатально. А він же був квергом. Чи не так?

— Так, — кивнув мер, дивлячись на мене зі ще більшим страхом. — Одним з них. Але не найголовнішим.

— Це напевно?

— Я особисто чув, як він відповідав комусь по телефону: «Буде зроблено, мій пане. Так, мій пане. Слухаюсь, мій пане». Навряд чи так говорять з рівним чи підлеглим собі.

— Погоджуся… Ну, і де їх шукати?

— Гадки не маю, — знизав плечима мер. — Усюди… Але вони керують нашим життям і моментально знищують кожного, хто стане на заваді їх планам… Ви думаєте, Труш через свою малу з перегонів знявся. Якби ж то… Чхати він хотів на доньку. Ще та падлюка. Жовна з ним поговорив. І пояснив… От він і вщух.

— Які ж ви все-таки виродки…

Мер промовчав. Розумів, що зараз краще рота не відкривати. Бо палець на спусковому гачку може й здригнутися. Але через якийсь час таки не втерпів.

— Молодий чоловіче… Я не знаю хто ви і що вас сюди привело, але прийміть щиру пораду. Втікайте звідси якомога швидше і дальше. Найкраще — кудись на протилежний бік планети. Маю надію, що туди вони ще не дісталися. Бо тут уже всі приречені. Цього ще ніхто не бачить, бо кверги діють повільно, крок за кроком, але років через десять від К-019 залишиться лише порожня оболонка. Я б і сам залюбки втік… та надто глибоко погруз у всьому цьому. А у квергів вихідний квиток лише на той світ. Візьміть гроші… Код сейфу — шість трійок… Купіть квиток на бронехід… Якщо маєте дівчину — хапайте її в оберемок… і втікайте. Повірте, це єдине, що ви може зробити. У будь-якому іншому випадку, найближчим часом найдуть лише ваше холодне тіло. Це якщо взагалі хоч щось знайдуть.